Джон Толкін - Гобіт, або Мандрівка за Імлисті гори

Так чи так, а та ніч показала, що все ж недаремно вони взяли Більбо з собою. Чогось-то він довго ніяк не міг заснути, а коли заснув, то снилися йому страшні сни. Приверзлося йому, ніби щілина в задній стіні печери почала дедалі більшати, ставала ширша й ширша, і дуже страшно було гобітові, та він не міг ані закричати, ані щось зробити — тільки лежати й дивитися. Потім йому здалося, наче долівка печери провалюється, і він сунеться кудись — починає падати вниз, униз — хтозна-куди.

На цьому місці він прокинувся страшенно переляканий і побачив, що частина його сну була правдою. Щілина в задній стіні печери стала широка-широка, то вже був справжній Прохід. Більбо тільки й встиг побачити, як у тому проході щез хвіст останнього поні. Звичайно, він голосно закричав — так голосно, як лише може кричати гобіт; просто дивно, що так може кричати ця дрібнота.

Тут як вискочили гобліни, великецькі гобліни, здоровезні бридезні гобліни, цілий рій гоблінів — швидше, ніж ви б сказали «ох» і «ах»! Щонайменше по шість на кожного гнома й навіть на Більбо двоє, і всіх мандрівців згребли й потягли в ту щілину — хутчіш, ніж ви б сказали «ой» та «ай». Всіх — але не Гандальфа! Ото й було всієї користі з гобітового зойку. Чарівник прокинувся, мов і не спав, у якусь частку секунди, і коли гобліни прискочили схопити його, печеру освітив жахливий, наче блискавка, спалах, запахло ніби гарматним порохом, і кілька почвар упали мертві.

З виляском стулилася щілина, і гобіт із гномами опинилися по той бік дверей! Де ж Гандальф? Про те ані вони, ані гобліни не мали найменшої уяви — поторочам ніколи було щось там ще з'ясовувати. Схопивши Більбо й гномів, вони потягли їх із собою. Глибше, все глибше в пітьму, у якій хіба що гобліни, звиклі жити в надрах гір, могли бачити. Ходи перетинались і розгалужувались у всіх напрямках, та гобліни знали свою дорогу незгірш, ніж ви свою до найближчої пошти. Глибше, глибше вниз у жахливій задусі. Гобліни були такі грубі, так немилосердно щипались, а ще хихотіли й реготали своїми жахливими кам'яними голосами, тож Більбо почувався ще нещаснішим, аніж тоді, коли троль Берт підняв його догори за п'яти. Знову й знову бажав він опинитися у своїй милій, світлій гобітівській норі. І не востаннє бажав!

Та ось попереду замерехтіло червоне світло, і поторочі заспівали, чи то заквакали, в такт чалапанню своїх пласких стіп по каменю, ще й трясучи бранців.

Звучало це справді жахливо. Стіни відбивали луною оте «Хрясь! Брязь!» та «Трах-бах! Та-ра-рах!» та бридкий гоблінячий регіт «Хо-хо! Хлопче мій!». Дуже легко було збагнути, що означала та пісня, надто коли гобліни подіставали нагайки і ну стьобати бранців, приказуючи: «Хвись-свись!» — і погнали поперед себе, й не один гном уже пищав і вищав несамовито, аж поки, спотикаючись, вони вбігли до великої печери.

Освітлювалась та печера великим червоним вогнищем, що палахкотіло посередині, та смолоскипами, прилаштованими вздовж стін. Тут було повно-повнісінько гоблінів. Усі почвари зареготали, затупали ногами, заплескали в долоні, коли гноми (з бідолашним малим Більбо позаду, де найближче було до нагайок) убігли до тієї печери, гнані гоблінами-погоничами, що гейкали та виляскували нагайками. Поні були вже усі там — стояли, збившись докупи в кутку; там-таки були і всі гномівські клунки й пакунки, і їх розкривали й розривали гобліни, в них порпалися гобліни, нюшили гобліни, лапали й мацали гобліни, за них же сварилися поміж себе гобліни.

Ох, це ж, мабуть, востаннє бачили мандрівники своїх чудових маленьких коненят — разом із гарненьким, витривалим білим поні, якого позичив Гандальфові Елронд; адже чарівників кінь не годився для подорожі по гірських стежках. Річ у тім, що гобліни їдять коней, поні, віслюків (та іншу куди бридкішу всячину), і вони вічно такі голодні. Одначе в цю мить полонені думали тільки про самих себе. Гобліни посковували їм руки за спиною ланцюгами й пов'язали одного з одним і так, вервечкою, потягли в дальній кінець печери, а малий Більбо спотикався останній.