Джон Толкін - Гобіт, або Мандрівка за Імлисті гори

— Нас послав Даїн, син Наїна, — відповіли посланці, коли Бард запитав, хто вони й чого їм треба. — Ми поспішаємо до наших родичів, що сидять у Самітній горі, бо почули, що відвойовано наші давні володіння. А хто ви такі, що, як вороги, облягли захищені мури?

Ця чемна й трохи старомодна мова, якої вживали на переговорах, означала, звичайно: «Нічого вам тут робити. Ми йдемо далі, тож дайте дорогу, а то ми вдаримо на вас!» Гноми гадали пробитися між відногою гори й коліном річки — по тій вузькій смужці землі, де, як їм здавалося, заслін був не дуже сильний.

Бард, звісна річ, відмовився пропустити Даїнове військо. Спочатку він хотів дочекатися, поки з гори буде винесено золото й срібло в обмін на Гори-камінь, бо не вірив, що Торін дотримає обіцянки, хай-но зміцнить свою фортецю такою численною і войовничою залогою. Даїнове плем'я принесло чимало припасів: чи не кожен воїн, окрім зброї, ніс ще й великого клунка за плечима — гноми можуть переносити дуже важкі тягарі. Тоді б вони витримали облогу не одного тижня, а на той час надійшло б іще й ще більше гномів: адже Торін мав багато родичів. А ще обложені могли відкрити знову інші брами, тож людям і ельфам довелося б тоді облягати цілу гору, для чого вони мали замало війська.

І справді — саме такі, точнісінько, й були плани гномів (бо ж круки-гінці безперестанку снували поміж Торіном і Даїном); але поки що дорога була заслонена, й гноми-посланці, обмінявшися з Бардом сердитими словами, вернулися назад, буркочучи собі в бороди. А Бард негайно послав людей до брами, але там не було ні золота, ні якої іншої плати. Стріли полетіли в озерян, коли ті підійшли на відстань пострілу; налякані посланці поспішили назад до табору. А там уже все заворушилося, мов перед битвою; адже Даїнові гноми рушили далі понад східним берегом.

— Дурні! — засміявся Бард. — Підійшли під саму відногу! Може, вони й тямлять щось у підземних битвах, але не знають, як воювати на поверхні землі. Серед скель заховано багато наших лучників і списоносців, і вони щомиті готові ударити в їхній правий фланг. Може, й міцні гномівські кольчуги, але й вони їх не порятують. Нападімо на них з обох боків, поки вони стомлені з дороги!

Але король ельфів заявив:

— Я зволікатиму до останку, перш ніж почну цю війну за золото. Гноми все одно не пройдуть, дюки ми не захочемо їх пропустити, і не зроблять нічого такого, чого б ми не помітили. Ще сподіваймося — може, щось та принесе замирення. За нами чисельна перевага, тож, коли все-таки дійде до лиха й почнеться бій, ми однаково переможемо.

Але він не врахував бойового запалу гномів.

Думка про те, що Гори-камінь перебуває в руках у обложників, просто не давала їм спокою. А ще вони здогадувалися про вагання Барда і його союзників — тож і вирішили напасти, поки ті радяться.

Несподівано, без ніякого сигналу до бою, вони кинулися вперед. Забриніли тятиви, засвистіли стріли — ось-ось мала початися битва.

Та ще несподіваніше, з жахливою швидкістю, насунула пітьма! Небом котилася чорна хмара. Налетів вихор, загримів грім, озвавшись луною в підземеллях гори, і блискавка осяяла вершину. Але попід хмарою клубочилася інша чорнота, і не вітер її гнав — з півночі, мов неосяжна пташина зграя, мчала вона, така щільна, що крізь неї не прозирав жоден промінчик світла.

— Стійте! — крикнув Гандальф, що зненацька з'явився і став з піднесеними руками — поміж гномами, які наступали, й супротивними їм лавами.

— Стійте! — гукнув він громовим голосом, і його патериця спалахнула ніби блискавкою. — Страшна небезпека спіткала вас усіх! Лихо вам! І прийшло воно швидше, ніж я передбачав. Гобліни сунуть на вас! Болг іде з півночі, о Даїне! Той Болг, чийого батька ти вбив у Морії. Гляньте! Кажани летять над його полчищами, як море сарани. Гобліни їдуть на вовках, і за ними теж мчать вовчі зграї!

Подив і сум'яття охопили три війська. Поки промовляв Гандальф, пітьма ставала все чорніша. Гноми зупинились і задивилися на небо. Багатого-лосо закричали ельфи.

— Прийдіть! — закликав Гандальф. — Ще є час для ради. Хай Даїн, син Наїна, негайно прийде до нас!..

Отак розпочалася битва, якої ніхто не сподівався; дістала вона назву Битви п'яти військ, і дуже була вона жахлива. З одного боку були гобліни й дикі уорги, а з другого — ельфи, люди і гноми. Ось як воно все склалося. Відколи загинув Великий Гоблін з Імлистих гір, одвічна ненависть тих потороч до гномів спалахнула знову з небувалою силою — вони аж казилися з люті. Туди-сюди забігали гінці між усіма їхніми містами, селищами й твердинями, бо ж надумали гобліни заволодіти всіма північними землями. Таємно збирали вони відомості й скрізь по всіх горах кували зброю та озброювались. Далі почали гуртуватися в єдине військо, їхні загони йшли по горах, збиралися в долинах і все тунелями чи під покриттям ночі, аж поки довкола Гундабада, великої гори півночі, де була гоблінська столиця, скупчилося незліченне військо, готове з першою бурею навалитися на південний край. Тут вони довідалися про смерть Смауга, і серця їхні переповнилися радістю. З ночі в ніч поспішали вони горами, й зненацька вигулькнули з півночі, мало не наздогнавши Даїна. Навіть круки не знали про їхнє наближення, поки гобліни не виринули в горбистій місцевості, яка відділяла Самітну гору від північних гір. Не можу сказати, скільки про це знав Гандальф, але зрозуміло, що й він не сподівався такого раптового нападу.