Марина та Сергій Дяченко - Пентакль - Збірка

Вузький коридор, тьмяна лампочка під дротяним ковпаком; плями кіптяви від сірників, що прилипли до стелі. Стіни поцяцьковані паскудством і гаслами „Металіст“ — чемпіон!». На диво, замість очікуваного смороду котячої сечі, запах тут панував приємний. Пахло освіжувачем повітря «Жасмин з лимоном» і ароматним тютюном Captain Black: в куражі й при грошах, Нюрка сама іноді курила ці сигарилло.

За високими дверима у кінці коридору бубоніли приглушені голоси.

«От зараз заявлюся до незнайомих людей посеред ночі, з’ясується, що вони про ковен ні сном, ні духом…»

Нюрка приречено зітхнула і постукала.

— Заходьте, не замкнено!

На японському столі з різьбленими драконами і збирачами рису, безтурботно дригаючи ногами, сидів знайомий панк. Він голосно сьорбав каву з кришталевого келиха. Нюрка аж зраділа: принаймні знайоме обличчя. Сьогодні гребінь у панка виявився ліловим із золотавими прожилками. Пірсинг підсилився: кручена змійка звисала з підборіддя на комір порізаної лезом шкірянки. Тільки зараз Нюрка примітила, що порізана шкірянка не абияк, а, можна сказати, художньо. Порізи складалися у мудрований візерунок, який був навіть по-своєму витончений.

«Зате джинси цього разу цілісінькі…»

Шкіряними латками у вигляді блискавок Нюрка вирішила знехтувати.

За другим столом — звичайним, двотумбовим — сиділа блондинка розміром з гіпопотама, у небесно-голубому платті з рюшами. Вона зосереджено клацала клавішами комп’ютера, ігноруючи відвідувачку. Поруч із клавіатурою лежав гросбух застрашливого об’єму, під стать блондинці, і височів хисткий штабель папок з паперами.

— Здрастуй, моя Нюрко, здрастуй, дорогенька! — вишкірившись, фальшиво затягнув панк, розгорнувши свої граблі нібито для обіймів. Кава при цьому ледь не вихлюпнулася на байдужу блондинку.

На зап’ясті фігляра огидно запілікав електронний годинник.

— О, північ! — зрадів панк. — Ви по-диявольському пунктуальні!

— Заходьте, сідайте, — відволіклась на секундочку блондинка. — Кави хочете?

Правильно, після цієї кави до ранку не заснеш… Ай! Чернець, згинь!

Це панк, звісившись зі столу-японця, ущипнув блондинку за пишні тілеса.

«Чернець?!»

– Інокентій Інокентійович! — відповів красень на німе запитання. — Можна просто Кеша. Чернець — тільки для Валюхи, по суботах. Правда, Валюха-стрибуха? Добре, приступимо.

Він став серйозним, витяг з-за пазухи якусь роздруківку і заходився звіряти.

— Гаврошенко Ганна Павлівна, 48-го року народження?

— Т-так…

— Адреса… ну, у вас я був, адреса правильна… Паспорт?

Нюрка продиктувала по пам’яті номер і серію, і Валюха відбила на клавіатурі

хвацький дріб. Перевіряти блондинка не стала: чи знала дані Нюрчиного паспорта заздалегідь, чи довіряла.

— Ну-бо, продовжимо екзекуцію…

Питань було багато. Здебільшого стандартні, канцелярські, як при працевлаштуванні: освіта, попереднє місце роботи, номер ліцензії Мінохорони здоров’я, номер диплома курсів народних цілителів і екстрасенсорики, ІНН (добре, що здогадалася всі папери з собою захопити!), сімейний стан… Але зустрічалися й унікальні, що б’ють по нервах:

— Галюцинаціями не страждаєте? Неврастенія? Параноя?

— Ні.

— Мандеп?

— Що?!

— Маніакально-депресивний психоз?

— Ні!

— Шизофренія? На обліку в психдиспансері не стоїте?

— Ні!!!

— Як волієте працювати: з явищем чи без?

Розумно вирішивши, що з двох бід треба вибирати менше, — тільки явищ мені й не вистачало! — Нюрка коротко відрізала:

— Без!

— Розумне рішення, — покивав Інокентій, розпушивши гребінь. — Для чого вам зайві турботи, вірно? Зодіакальне зрушення при роботі враховувати будемо?

— Звичайно! — без докорів сумління випалила Нюрка. Позначилися професійні навички.

— Прекрасно. Просто чудово! Валюха, у базу внесла?

— А ти як думаєш, йолопе?

— От і все, Ганно Павлівно. Зараз ми випишемо вам реєстраційний номер — і ви вільні. Їдьте додому, відпочивайте, а з понеділка — вперед до бою! Приступайте до роботи. Уже, так би мовити, офіційно. Під патронатом.

— А… договір? Розписатися десь треба? — оторопіла Нюрка.

— Кров’ю?!

Очі Інокентія спалахнули пекельним вогнем, верхня губа, тремтячи, поповзла догори, готуючись оголити ікла. Нюрка охнула, позадкувала, але мерзенний Чернець заіржав наче справжнісінький жеребець. Валюха теж пирснула в кулачок.

— Нюра, Нюра, до чого ти дурна! — Чернець, кривляючись, приставив пальці до голови, імітуючи роги. — Їдь додому, на таксі розоришся. Ось, тримай.