Генрі Лайон Олді - Пасербки восьмої заповіді

Зневірившись зачепити воєводу здалеку, розбійник затанцював навколо, він вибивав ногами барабанний дріб, крутив чупагу вихором — і зненацька по-дитячому нерозумно кинувся до Михала впритул. Пальці лівої руки Райцежа миттєво, немов живучи власним життям, вчепилися в зап’ясток Мардули, скували його кайданами міцніше за каторжних, і розбійникова чупага зависла над простоволосим воєводою, не спроможна зрушити з місця. Навіть не зробивши спроби дістати ніж, розбійник вільною рукою обхопив Михала за шию, рвонув на себе…

— Навіщо? — тихо, у самісіньке оскалене розбійникове обличчя видихнув Михал.

Він і справді не розумів — навіщо? Як значно дужчий за молодого Мардулу, Райцеж у ближньому бою мав безліч переваг, якщо в такій ситуації мало сенс вести мову про переваги. Навіть зараз Михалові коштувало певних зусиль не зламати розбійникові карк чи не всадити ножа в сухорлявий юнацький живіт.

— Навіщо? — ще раз запитав Михал, не відпускаючи Мардулу, і раптом йому привидівся за десять кроків, біля самого вогню, хиткий силует, що схрестив примарні руки на примарних грудях. Вогонь хлюпнув на видиво іскристим валом, обриси проступили чіткіше, опукліше, — широкі плечі, орлиний ніс із роздутими ніздрями, жаб’ячі витрішкуваті очі…

— Батько? — не стямившись, прошептав Михалек. — Батьку, прости дурня!..

І раптом збагнув, навіщо Мардула проривався впритул.

Збагнув за мить до того, як Стражі його власної свідомості опустили вогненні мечі на зухвалого прибульця.

Напевно, якби не дар вирізняти до себе подібних, винесений із палахкітливої свідомості конаючого батька, Михал усе-таки спізнився б і вже тримав би ідіота у своїх обіймах.

Гірше — рослину.

Юний Мардула-розбійник, син Мардули-розбійника і Янтосі Новобильської, був злодієм. Розшукуючи своїх майбутніх прийомних дітей по містах і селах, вимогливо потім виховуючи, старий Самуїл не помітив того, що зростало в нього під боком; точніше, помітив, але запізно — в останні роки життя, коли пташенята з його гнізда розлетілися, роз’їхалися, коли сам він остаточно постарішав і випоював травами на печі пораненого підлітка-розбійничка. Саме тоді й відчув Самуїл-баца в розбійному гураликові знайомий злодійський талант, саме тоді й узявся навчати Мардулу потрібної вправності, однак мало чого встиг навчити — помер.

Одне забув сказати, головне — що не один він такий на білому світі, Мардула-розбійник, Мардула-злодій, ні, не один, навіть після Самуїловой смерті.

І ось тепер останній учень Самуїла-баци своїми мізерними силами намагався вкрасти бойові знання в Михалека Івонича, не розуміючи, що робить та з ким зв’язався.

Це було те, чого Михал ніяк не міг передбачити.

Але ж він краще від будь-кого знав, що військовий талант не викрасти, так само, як інший якийсь талант; що в розпал двобою аж ніяк неприпустимо пхатися в душу супротивника — ліпше вже одразу підставити шию під клинок; що безпечніше красти здобич у недремної рисі або яйця з гадючого гнізда… Він це знав.

О, як добре він знав це!

І всі сили пішли на страшний окрик, нечутний нікому, за винятком Стражів, що знехотя опустили мечі та відійшли вбік, даючи змогу приголомшеному прибульцю випасти назовні.

Уперше Михалек Івонич, Михал Райцеж, придворний воєвода Райцеж довідався, що його власний військовий хист охороняють такі ж Стражі, як і дар Жан-П’єра Шаранта з Тулузи; що це його, його талант, не крадений, а власний, який вріс корінням у підмурівок душі, що дав численні пагони, і нема чого викладатися, метатися ночами серед зібганих простирадел і кусати подушку, нема про що шкодувати; тільки тепер зрозумів Михалек ту просту істину, що вчителі його, Антоніо Вазарі, Жан-П’єр Тулузець, барон фон Бартенштейн і найперший, найвимогливіший учитель, батько Самуїл — усі вони зрозуміли давним-давно: не можна вкрасти те, що тобі й так віддають, із доброї волі.

Відкрито.

Одігнавши Стражів, як інстинктивно це зробив щойно сам Михалек, рятуючи дурного самовпевненого Мардулу від божевілля.

…І лезо ножа різонуло його по ребрах.

Приголомшений зіткненням зі Стражами, напівобм’яклий у Михалових руках, юний розбійник усе-таки примудрився вихопити з-за пояса ніж і, тримаючи його вістрям до себе, вивернувся й навмання стьобнув по ворогові.

Відтштовхнувши Мардулу, Михал похапки доторкнувся долонею до рани — поріз був болючий, але неглибокий і практично безпечний. Але полегшено зітхнути йому не дали: розбійник знову кинувся вперед, згорбившись та набичивши голову, як кидається поранений вепр, і обхопив воєводу поперек тулуба.