Генрі Лайон Олді - Пасербки восьмої заповіді

— Вірю, вірю, отче настоятелю, — єлейно посміхнувся єпископ, і абат Ян чітко усвідомив, що Гембицький не вірить жодному його слову. — Я-то вірю, але ж, самі розумієте, людям базікати не заборониш; та й гріх це — наклеп на ближнього свого зводити. І від слів їхніх, хоч ціна їм невелика, я відмахнутися просто так не можу. Сан не дозволяє, сан і довіра Рима. Боюся, коли б не зашкодило все це вашій репутації, отче настоятелю. От і приїхав поговорити з вами особисто, як то кажуть, переконатися. А сюди ви неначебто на сороковини батька вашого покійного приїхали?

— Саме так, ваша превелебносте. Не міг я останню волю батька мого не виканати.

— Схвалюю, схвалюю, — покивав єпископ, і абат Ян, дивлячись на Гембицького, чомусь пригадав історію Гусмана Домініка, Гусмана Лагідного, засновника ордена домініканців, натхненника розправи з альбігойцями.

Теж, мабуть, отак кивав, дивлячись на багаття, у якому палали катари, і примовляв: «Схвалюю, схвалюю…»

— Вельми похвально, отче настоятелю. Батьків шанувати треба і за життя їхнього, і після того, як покличе їх до себе Господь. Я сподіваюся, батько ваш був зразковим християнином?

Абат лише мовчки хитнув головою.

— Це я так, до слова прийшлося. Звичайно, ніхто в цьому не сумнівається, хоча… У цих горах християнство настільки перемішалося із залишками поганства чи й узагалі з маніхейською єрессю, що відразу й не збагнеш, хто тут воістину шанує Господа нашого, а хто… Утім, забалакався я тут із вами, отче настоятелю, пора вже й міру знати. Піду до себе, не докучатиму вам. Бо ж сьогодні вам не до мене — моліться спокійно за душу батька свого, і я за неї молитву воздам, ну, а потім ще поговоримо. Часу в нас багато, назад, я гадаю, разом поїдемо…

Абат Ян провів його превелебність до дверей, попрощався якнайтеплішими словами й повернувся до хати.

Тепер отець настоятель був остаточно переконаний, що коли провінціал Гембицький знайде бодай якусь дещицю проти тинецького абата та зуміє за неї вчепитися, то в нього, ксьондза Яна Івонича, будуть великі неприємності. Про це його превелебність подбає і знайде для цього й час, і спосіб!

А ще належало, знітивши серце, повідомити своїм — насамперед Марті — про те, що трапилося з млином старого Сокири та всіма його мешканцями.

Слушно казав старий чаклун — недовго їм топтати ряст залишилося.

Як у воду дивився.

На Шафляри непомітно спадали сутінки. Наближався час Божого Суду.

5

…Кам’янистий настовбурчений Кривань шулікою нависав зверху, і мовчазне, безладно ворушке людське місиво здавалося горі чимось схожим на вируюче Чорне озеро, коли в глибинах його водяники справляють свої гучні весілля.

Ніч раптом позадкувала, пересиливши цікавість, — четверо молодих пастухів із палаючими смолоскипами, немов скоряючись нечутному наказу, рвонули з місця й парами помчали в різні боки, супроводжувані сизими шлейфами диму, огинаючи викладене в’язками хмизу коло кроків із двадцять у поперечнику й тицяючи по дорозі в сушняк вогнем. Зустрілися пастухи біля того місця, де коло було розімкнене, де кільце палаючих багать хотіло й не могло зійтися, утворивши темне провалля воріт до рукотворного Пекла.

Солтис Кулах скинув крислатого капелюха зі срібним образком на тулії, розгонисто перехрестився й махнув рукою: починайте, мовляв! Богові й людям вогнем живим присвітили, ніч-матір шанували — треба й міру знати!

І двоє роздягнених до пояса чоловіків ступили біля воріт у вогненне кільце.

Приглушений гомін прошарудів по юрбі шафлярців та тих горян, котрі зійшлися на Божий Суд ледь не з усіх ближніх Татрів. А й справді: було про що перемовитися слівцем із сусідом, дивлячись на воєводу Райцежа й Мардулу-розбійника, перш ніж обидва сховаються у вогні та почнуть питати Бога своїми гострими чупагами. Зовсім юний, гнучкий, стрімкий, мов однорічна рись, Мардула, який ще не ввійшов у повну чоловічу силу, пританцьовував на місці та зиркав блискучими очима на односельців та на гайдуків Лентовського, немов ладен був розтерзати кожного, хто завадить йому покінчити з ненависним воєводою; і зрілий Михал, котрий непорушно завмер і тьмяно дивився перед собою, як дивиться іноді білоголовий орел із Криваньських вершин перед тим, як ринути в прірву, розпластавши могутні крила та розчепіривши страшні пазурі — справді, воєвода був схожий зараз на хижого птаха: сухий, обплетений джгутами м’язів торс, обм’яклі руки, що зависли з тією оманливою незграбністю, з якою крилатий цар гір звичайно пересувається по землі, коли волочить громаддя крил.