Дмитро Білий - Басаврюк XX

— Гори, гори, моя звезда…

Кожух різко видохнув і зайшов усередину. Після нічної темряви очі його різонуло яскраве світло декількох гасових ламп. Посередині просторої світлиці стояв довгий стіл, заставлений тарілками та пляшками, в куті тріщала платівка патефону. За столом сиділо кілька людей в шкірянках і військових гімнастерках з «ромбами». Серед них його око відразу вловило людину в цивільному. Очі ховалися за блискучими пенсне, спітніле обличчя світилося самозадоволенням, рот кривився багатозначною посмішкою. Тяжко переводячи дихання, Кожух застиг. Військовий, який сидів найближче, здивовано піднявся і пішов йому назустріч:

— Ти кто та…, — він не встиг договорити, Кожух схвату вистрілив йому в роззявлений рот. Від пострілу впритул голова розлетілася на червоні шматки, які дощем хлинули на стіл з їжею та обличчя присутніх. Зчинився галас, військові й гепеушніки заметушилися, хапаючись за зброю. Трьох Кожух застрілив на одному диханні, четвертий встиг ухопити револьвер і вистрілити. Постріли гримнули одночасно. Гепеушник з пробитим черепом відлетів до вікна, а Кожух відчув удар в правий бік. Він відкинув порожній карабін і, спершись на стіл, витягнув з кобури маузер. У світлиці запала тиша, тільки в куті продовжував тріщати пошкрябаною платівкою патефон. За вікном чулися крики і постріли. Хтось несамовито кричав:

— Банда в станице!

Лунали команди, декілька кінних пронеслися галопом по вулиці.

Фельдман з білим обличчям стояв, втиснувшись спиною у стіну. Кожух втомлено сів на лаву, затискуючи занімілий бік. Черкеска швидко просякала кров'ю. Йому хотілося заплющити очі і заснути. Але він уважно розглядав остовпілого з переляку чоловіка, який зміг зруйнувати його світ.

Кожух тихо запитав:

— Так це ти, гнидо, тепер тут усім заправляєш?

— Слушай, казак, я даю тебе слово большевика, что если ты не убьёшь меня, то будеш амнистирован…

— А ти знаєш, що таке Голод? — не слухаючи, запитав його Кожух.

Фельдман замовк, його обличчя посіріло. Кожух підняв «Маузер»:

— Зараз дізнаєшся, — і пару разів вистрілив йому в живіт. Більше Кожух не звертав уваги на Фельдмана, який впав на глиняну долівку і, скиглячи, засукав ногами по підлозі.

За вікном сірів ранок, темні хмари, які затягнули небо, час від часу прорізала блискавка. Ось-ось мав початися дощ. Солдати швидко оточували хату. Кожух побачив, як вони тягнули кілька станкових кулеметів, швидко влаштовувалися за тинами і стінами будинків. Перебираючи руками по стіні і переступаючи через трупи, Кожух добрався до кута, де ще висіли під рушником старі ікони. Обережно просунув руку за крайню ікону. Рука відразу намацала м'який шкіряний мішечок. Тримаючи його і пересилюючи біль, Кожух опустився на лаву. За вікном хтось кричав:

— Товарищ Фельдман!

Він подумав: «На кожного Фельдмана завжди свій Кожух знайдеться».

Пальцями, які вже відмовлялися слухатися, розв'язав мішечок. У ніздрі відразу вдарив забутий аромат пахучого тютюну.

…Швидко виселяли, викидали з хати, — чекали вже підводи до станції, а там на холодну смерть, але встиг батько заховати для сина єдине, що міг…

Дивний спокій і давно забуте почуття щастя повернення додому наповнили його душу. Кулеметна черга вдарила у вікно, залишаючи на білій стіні цівку широких темних відбитків. Кожух слабко посміхнувся.

На вулицю впала стіна дощу. Перші краплі заторохкотіли по вікнах хати, залишаючи стрімкі в'юнки, і через мить все скло закрив прозорий і чистий шар води.

Кожен вечір я приходжу до кав'ярні Длугоша. Які б термінові справи у мене не були, я завжди знаходжу хоча б пару десятків хвилин, щоб посидіти там, випити кухоль пива і перекинутися кількома фразами зі знайомими. Я дивлюся на двері, і кожен раз, коли дзвонить дзвінок на дверях кав'ярні, сповіщаючи про нових відвідувачів, мимоволі напружуюся. Мені здається, що саме зараз сюди увійдуть мої товариші і я знов зможу обмінятися кпинами з Кожухом, вислухати міркування отця Василя про зміст віри, спланувати з Бойчуком нові шляхи Боротьби і висловити полковнику свої думки щодо розвитку історії. А головне, дізнатися — що чекає там, за чорним отвором…

І тільки тоді я зможу поїхати в одну далеку і спокійну країну, де під чужим іменем живе Наталка.

Але кожен раз заходять інші. Серед них українських ветеранів стає все менше. За останній час багато виїхало з Подебрад, інші зав'язли в роботі і злиднях. Колись, стиснуті в залізний п'ястук, зберігши братство у таборах для інтернованих, ми ще залишалися Армією в перші роки мирного еміграційного життя. Тоді нас об'єднувала надія на повернення. Тепер наше братство поступово розпадається, розсіюючись по всьому світі.