Дмитро Білий - Басаврюк XX

Терен був не дуже великий, але лісова гущавина ускладнювала пошуки. Тільки опівдні ми несподівано наштовхнулися на уламки якихось кам'яних споруд. Мені раптом згадався опис в одному з романів Кіплінга руїн стародавнього міста, поглинутого джунглями. Тут теж молоді дерева і кущі рясно затопили залишки високих кам'яних стін, руїни каплиці і житлових споруд. Було видно, що це остов монастиря. Але нова парость не змогла приховати сліди якогось поспішного будівництва, сенс його я так і не зміг зрозуміти. Здавалося, що будівельники доліплювали химерні добудови, які не замінювали старі, а навпаки нівечили «естетику руїн», надаючи їй спотвореного і зловісного вигляду.

Серед колишнього монастирського двору темніли купи будівельних матеріалів, іржаві залізні рельси і мотки дроту.

Спочатку я вирішив, що якась незрозуміла причина примусила будівельників кинути все напризволяще і втекти, але потім до мене дійшло, що в цьому і був замисел того, хто планував це божевільне риштування, — підкреслити приреченість руїн, змінити їх вигляд так, що людина, яка спостерігала це нашарування, вже не могла сприймати руїни лише як певний урок, підґрунтя для роздумів і естетичної насолоди, але як спотворення минулого, безглуздя і приреченість сучасного.

Ми зійшлися посередині двору. Якщо Храм Жаху і знаходився тут, то вхід до нього міг бути тільки в одному місці. Ворота зруйнованої каплиці були повністю завалені камінням. Але прямо перед ними зяяв чорний отвір — широкі ступені уходили донизу і губилися в темряві.

— Все будівництво йшло під землею, те, що зверху так, — для прикраси, — ні до кого не звертаючись сказав полковник. Всі промовчали, — наші погляди були спрямовані туди — в темряву.

Я відчув себе над прірвою — божевільний страх перед висотою і бажання стрибнути туди. Скоріше за все, страх викликали не скільки думки про падіння, скільки бажання добровільно стрибнути вниз.

Ми розпалили вогнище і розігріли консерви.

— Я зрозумів причину появи нечисті, з якою ви зустрілися тоді, полковнику, — сказав отець Василь, — Храм Жаху піднімає все темне і диявольське в душі людини. І серед цієї темряви є місце і матеріалізованому злу. Якщо темна сила здатна піднімати мільйони людей і примушувати їх до жахливих злочинів, то вона ж здатна і створювати потвори, які уособлюють зло.

— Може, так воно і є, — задумливо сказав Бойчук, — але чому не всі люди піддаються злу.

— Я вірю в Бога, — відповів панотець.

Ми закінчили їду і акуратно прибрали залишки. Отець Василь відійшов і почав молитися. Всі інші мовчали і я не знав, про що думають і на що сподіваються в своїх думках мої товариші.

— Ну що, хлопці, пішли, — порушив мовчанку Кожух.

Полковник довго стояв, дивлячись на верхівки дерев, потім, немов прийшовши до тями після забуття, швидко наказав:

— Ми беремо смолоскипи. Першим йду я. За мною отець Василь і Бойчук. Прикривати нас зо спини піде Кожух.

Я закам'янів і розгублено вигукнув.

— А я?

Полковник підійшов до мене і, несподівано м'яким голосом сказав.

— Ти не підеш.

Я ошелешено дивився на нього.

— Зрозумій правильно, Андрію, ти вже був у Храмі Жаху і другий раз залишишся у ньому назавжди.

— Я мушу йти з вами, — вперто заявив я.

Полковник повільно, карбуючи кожне слово, проговорив.

— Пане підхорунжий, другий раз жодна людина не зможе ввійти туди і при тому залишитися людиною — ми полюємо на зло, а воно полює на нас. Тому слухайте мій наказ: зараз ми спускаємося туди, а ви негайно повертаєтеся до Подебрад. В будь-якому разі, ви залишитеся єдиним, хто знає всі деталі цієї історії, і саме ви будете зберігати знання про Храм Жаху. Все. Прощайте.

Полковник на мить стиснув мені плече, закинув наплічник за спину і взяв до рук смолоскип. До мене підійшли Бойчук, священик і Кожух. Я мовчки потиснув їх руки. Долоні були міцні і гарячі. Кожух декілька секунд дивився мені в обличчя, потім пішов за іншими.

— Ну, з Богом, козаки! — сухо сказав полковник, запалив смолоскип і зник в отворі. За ним ступили Бойчук і панотець. Кожух на мить затримався і озирнувся на мене — здалося, що він щось сказав, але що саме, я так і не почув. Ще хвилину в отворі блимало світло, поступово гасло і нарешті остаточно щезло.

З годину я просидів біля отвору, в якому зникли мої друзі. Ніколи в житті мені не було так погано. Декілька разів я зривався і рішуче підходив до отвору, але потім згадка про наказ полковника примушувала мене повертатися.