Дмитро Білий - Басаврюк XX

Деякий час візок торохтів серед бауерських будинків, потім потягнулися добре впорядковані поля. Кожух час від часу намагався, використовуючи свій небагатий запас німецьких слів, довідатися про особливості ведення німецького сільського господарства. Але потім махнув рукою на цю невдячну справу, розтягнувся на лаві і почав кліпати очима.

Андрій мовчки дивився на ці поля, серед яких деінде порпалися селяни, і розмірковував: «Ну чого нам не щастить. Змогли ж ці німці свою землю відстояти, ось і живуть як люди, а українцями завжди всяка наволоч командує». Він згадав чергу безробітних, плакати і подумав, що і на цих мирних полях незабаром можуть запросто з'явитися комісари. Сонце поступово пригрівало, і Андрій теж вирішив трохи покуняти. Тим більше, що від цього замку можна було чекати чого завгодно.

Полковник тим часом неспішно розмовляв з візницею. Він взагалі любив розмовляти зі старими людьми. Візниця розповідав про тяжкі часи, які тягнуться вже десять років, і кінця й краю їм не видно, про молодь, яка, замість того, щоб працювати, б'є байдики на різних політичних збіговиськах, про гроші, які знецінюються за пару годин, про поганий врожай, і про багато інших прикрих речей. Завоювавши довіру візниці вмінням уважно слухати, полковник став обережно розпитувати про замок. Візниця замовк, подумав і сказав:

— Раніше до замку багато народу їздило, можна було добре заробляти на туристах. А тепер за останні шість років оце тільки ви їдете.

— А хто зараз живе у замку?

— Старий граф Гельмут зі своєю донькою. Вона остання з роду. Хоча окрім Отто Шмідта їх вже давно ніхто не бачив. В місті вони не з'являються. І про них мало хто пам'ятає.

— Хто це, Отто Шмідт?

— Хуторянин. Шмідт орендує колозамкову землю і постачає до замку харчі, купує в місті для Гельмута і доньки необхідні речі. Чоловік він мовчазний, про життя у замку нічого не розповідає.

— Місцеві до замку заїжджають?

— А хто зараз старовиною цікавиться? Молодь раніше ходила, а як пішли чутки про вервольфів, особливого бажання туди соватися вже ніхто не проявляв.

— Вервольфи?

— Ви що, про них нічого не чули?

І полилася розповідь, в якій були похмурі легенди і селянські забобони, дивні перетворення і зловісні чари. Полковник похмуро слухав, рука його машинально намацувала зачохлену рушницю.

Навколо вже був глинистий ґрунт. Потягнулися густі кущі, все частіше зустрічалися дерева. Сонце сильно припікало. Полковник подивився на годинник і замислився. Андрій і Кожух могутньо хропіли, не проявляючи будь-якої цікавості, обіцяної поліцейському, до баварських пейзажів.

Сонце сідало, коли за верхівками дерев з'явився бергфрід — центральна висока башта замку. На тлі червоного неба бергфрід здавався похмурим застереженням нерозумним шанувальникам старовини, які необачно вважали її безпечним музейним експонатом.

Візок зупинився. Козаки злізли на землю і стягнули свої речі. Кожух із хрумтінням потягнувся, Андрій зачаровано вдивлявся в замок. Полковник розплатився з візницею, візок рушив. Раптом німець різко натягнув повіддя. Він подивився на трьох людей, які стояли перед шляхом до замку, і несподівано запропонував:

— Може, повернетеся? Так буде краще.

Полковник мовчки похитав головою.

Ми стояли перед стінними воротами замку. Стіни нависали над нами, колись широкий і глибокий рів був наполовину засипаний зруйнованим валом. Я в замках ніколи особливо не розбирався, але було добре видно, що будували його за принципом рахенсбургу — посередині башти та цитаделі, оперезані захисними стінами. Будували його зі знанням справи, і при вмілій обороні взяти цей замок було б важкувато.

Дивлячись на ці могутні зводи, я відчував величний і жорстокий дух людей, які втілили його в цій споруді. Що ми могли протиставити цьому замку, ким ми будемо для нього, — союзниками, ворогами або просто черговими подорожніми, не гідними жодної уваги? З роздумів мене вивів полковник, який взяв мідяне кільце, прикуте товстим ланцюгом до стіни, і загупав ним в куті залізом ворота. Кожух скептично дивився на замок. Взагалі, вся ця подорож викликала у нього скепсис. Він відчував себе втягнутим у звичайну туристичну подорож з авантюрним ухилом, яка відірвала його від нагальної роботі на фермі. Що стосується мене, то я з задоволенням ухопився за можливість побувати в Німеччині, та ще на таких історичних місцях. Так що серед нашої трійці я, не кривлячи душею, був справжнім шанувальником баварської старовини.