Джон Толкін - Хранителі Персня

Книги, що зберігалися у Величезних Сміалах, менше цікавили місцевих гобітів, але ж були вельми важливі для широкого висвітлення подій. Перегрін не був їхнім автором, але його нащадки зібрали купу рукописів, створених гондорськими писарями, — копії або перекази легенд та історій про Еленділа та його спадкоємців. Тільки там з усієї Гобітанії можна було знайти обширні матеріали з історії Нуменору та відродження Саурона. Здається, саме у Величезних Сміалах склали Річну Хроніку, з використанням відомостей, які зібрав Меріадок. Незважаючи на те, що дати, наведені там, часто приблизні, особливо у розділі про Другу епоху, вони гідні уваги. Очевидно, Меріадок одержав допомогу у Рівенделлі, де бував не один раз. Елронд уже покинув свій дім, але там ще довго жили його сини та хтось з ельфів Високого роду. Кажуть, що й Келеборн оселився там після того, як Галадріель розсталася з ним; але ніхто не знає, коли він зрештою попрямував до Срібної Гавані, а з ним відійшли останні живі спогади про Давні Віки Середзем'я.

Коли поважний Більбо Торбинс із Торби-на-Кручі повідомив, що бажає якимось особливим чином відсвяткувати свій наступний — 111-й — день народження, весь Гобітон завирував та тільки про це й говорив.

Про Більбо, особу заможну й загадкову, ось уже років 60 судив і рядив увесь Край, з того часу, як він таємниче зник і несподівано повернувся. Про скарби, здобуті ним у далеких краях, ходили легенди, і загальна думка була така, попри протилежні твердження старих людей, нібито весь пагорб Кручі поритий тунелями, і там повно-повнісінько тих скарбів. Цього вже було досить, щоб прославитися, а йому ж дістався ще й довгий вік: літа минали, а пан Торбинс не марнів. На дев'яностому році він був усе такий же, як і в п'ятдесят, на дев'яносто дев'ятому сусіди почали говорити: «непогано зберігся», але доречніше було б казати: «зовсім не змінився». Дехто, хитаючи головою, додавав, що це вже занадто: чи то справедливо, коли у ті ж самі руки потрапляє і вічна (без сумніву!) молодість, і невичерпне (як кажуть) багатство! Де ж це бачено? Від такого добра не діждешся!

Але поки що саме добра у пана Торбинса було аж надто, і розподіляв він його щедро, а тому товариство охоче вибачало йому і чудернацькі витівки, і багатство. Він робив, як годиться, візити усім родичам (зрозуміло, крім Кошелів-Торбинсів), а скільки відданих шанувальників набув серед простого люду та бідноти, то й злічити не можна. Але близьких друзів не мав, поки не підросли його племінники.

Найстаршим та найулюбленішим з-поміж них був Фродо Торбинс. Коли Більбо стукнуло 99, він призначив Фродо своїм спадкоємцем, ущент розвіявши надії Кошелів-Торбинсів. [27]

Дядько з племінником умудрилися народитися в один день, 22 вересня; тож одного разу Більбо сказав: «Може, переїдеш до мене, малий? Буде приємно відзначати разом два дні народження!» Фродо був тоді ще в «недозрілих літах», як кажуть гобіти про тих, хто розміняв легковажне друге десятиріччя і ще не дожив до повноліття, себто до 33 років.

Минуло ще дванадцять літ. Кожного року Торбинси весело святкували подвійні дні народження у Торбі-на-Кручі. Але цим разом готувалося щось грандіозне. Більбо виповнялося 111 — а то й цифра красива, і вік чималенький (славетний Старий Тук, і той дожив лише до 130), а Фродо — 33, тож він ступав на поріг зрілості.

Язики заторохтіли і в Гобітоні, і в Поріччі, чутки про подію, що наближалася, розійшлися по всьому Краю. Походження та пригоди Більбо Торбинса знову стали головною темою розмов, і попит на спогади, на превелику радість підтоптаних дідів, раптом підскочив.

Але нікому, мабуть, не дісталося поважніших слухачів, ніж Хему Гемджи, якого всюди звали просто Дід. Годинами просиджував він у харчевні «Під плющем» при дорозі та просторікував сміливо, адже майже сорок років служив садівником у Торбі-на-Кручі, та й раніше допомагав старому Норчику. Тепер уже й сам він постарів, авжеж, усі кісточки в нього ломило, — цілком зрозуміло, що працював здебільшого його молодший син, Сем. Батечко з сином обоє були великими друзями Більбо та Фродо, а мешкали на самій Кручі, у будинку № 3 по Торбиному узвозі, трохи нижче садиби.

— Наш Більбо дуже порядний пан та достойник, яких мало, я це завжди казав, — раз у раз повторював Дід, і цілком мав рацію: Більбо звертався до нього завжди ввічливо, називав «майстром» і часто радився відносно догляду за овочами; в усьому, що торкалося «зеленини», особливо картоплі, усі вважали Діда найдосвідченішим знавцем (він проти цього ніколи не заперечував).