Олег Авраменко - Напередодні Армагедону

Коли голос замовк і в залі знову запала тиша, Інна глибоко вдихнула й рішуче промовила:

— Хай ти хто, негайно виходь. Не смій ховатися!

— Я й не збираюсь, — пролунала відповідь, і з-за найближчої виступив широкоплечий чоловік у просторих криваво-червоних шатах, що спадали аж до самої підлоги.

Він мав чорне волосся, темні очі й смагляву оливкову шкіру. Риси його гладко виголеного, загостреного донизу обличчя викликали в мене асоціації з давньоєгипетськими статуями та фресками. На свій манер він був досить красивий, але від його вроди віяло могильним холодом. А коли його погляд на секунду затримався на мені, я відчув, як мене проймає дрож. Його очі були, як дві чорні діри, в їхньому погляді не було життя, в них не було нічого людського, там була сама лише порожнеча…

— Ну от, нарешті ми зустрілися, Інґо, — промовив незнайомець, пильно дивлячись на мою дружину. Інна витримала його погляд і очей не відвела; тільки я один розумів, який неймовірних зусиль їй це коштувало.

— Ти знаєш, хто я? — запитала вона.

— Певна річ, знаю. Адже ти була призначена мені задовго до твого народження. Але той, кого ви називаєте Метром, підло викрав тебе, підмінивши мертвонародженим дитям. До свого сорому, мушу визнати, що я піддався на цей нехитрий обман. Майже двадцять років вважав тебе мертвою, поки ти не виказала себе під час Прориву на Аґрісі.

— Боже мій!… — вражено прошепотіла Сандра. — Отже, це правда. Я не помилилася…

Я хотів запитати в неї, щодо чого вона не помилилася, проте не встиг. Інна вже поставила наступне питання:

— Ти диявол?

Він посміхнувся — певніше, розтягнув губи у віддаленій подобі справжньої посмішки.

— Майже вгадала. Я один з тих, кого невігласи вважають єдиною істотою і називають дияволом. Моє ім’я Веліал, може, ви чули.

— Ще б не чути, — промимрив я, ледве стримуючи нервове тремтіння.

Сандра міцно стисла мою руку. Її долоня була дуже холодною, майже крижаною.

— Той самий… — нажахано мовила вона. — Один з п’яти вищих магів, що служили темним силам.

Сандра говорила тихо, проте Веліал розчув її слова.

— Атож, — ствердно кивнув він. — Тільки нас було не п’ятеро, а набагато більше. І ми вже давно не слуги, ми самі собі господарі, рівні серед рівних нам князів Нижнього Світу. Ще нас називають Повелителями Пітьми та Володарями Потойбіччя, ми приймаємо й ці титули.

Тут у розмову втрутився Штепан. Він хоробро виступив уперед, тримаючи перед собою меч, як розп’яття, і громовим голосом проказав:

— Щезни, нечистий! В ім’я Отця, Сина та Святого Духу. Амінь!

Нечистий не щезнув, зате зник сам Штепан. Ніби в повітрі розчинився. Оце щойно стояв на цьому місці, простягнувши вперед руку з мечем, а наступної миті його вже не було.

— З ним нічого не сталося, — мовила Інна без особливої впевненості, швидше з надією. — Він просто пішов з цього кошмару. Не міг далі його витримувати.

— Можете піти за ним, — сказав Веліал, чим фактично підтвердив її здогад. — Але я певен: зараз ви не підете. Ви надто допитливі, щоб піти, не поговоривши зі мною, не спробувавши з’ясувати, що відбувається.

— Ми й так знаємо, що відбувається, — сказала моя дружина. — Ти намагався заманити нас у пастку, зробити своїми рабами, проте твій задум не вдався. Ти зазнав поразки.

— Не поразки, а невдачі, — уточнив він. — Лише невдачі. Я програв перший бій за ваші душі, але остаточна перемога буде за мною. І я зовсім не збираюся перетворювати вас на рабів, щодо цього ви помиляєтеся. Ви з вашою могутністю народжені бути не рабами, а володарями. Навіть Володарями — з великої літери. Якщо ви зробите правильний вибір, то здобудете безмежну владу над людьми в своєму земному житті, а після смерті станете одними з нас, князів Нижнього Світу, рівними серед рівних.

— Твої сподівання даремні, Веліале, — промовила Інна. — Владою ти нас не спокусиш. Ми не з тих безпринципних владолюбців, з якими ти звик мати справу. Ми хочемо просто жити, як живуть інші люди.

— Просто жити у вас не вийде, бо ви не просто люди, яких на світі незчисленні мільярди. Ви в будь-якому разі приречені на владу, і вам від неї не відкараскатися.

— Проте влада буває різна, — зауважив я. — Нас аж ніяк не влаштовує та влада, яку пропонуєш ти.

Веліал перевів погляд на мене. Його бездонні очі, здавалося, висмоктували з мене життєве тепло. Я відразу почав мерзнути і ледве стримувався, щоб не застрибати в марній спробі зігрітися.

— І що ж вас не влаштовує в моїй пропозиції? Тільки не треба порожніх слів про Добро і Зло, Світло й Пітьму, все це дурниці. Забудьте про загальне благо, його не існує. Є лише благо конкретних людей, у даному разі — ваше благо. Я пропоную вам довге земне життя, хіба це не благо для вас? Хіба ви не хочете прожити на Гранях дві, три, чотири тисячі років, замість жалюгідних ста п’ятдесяти — двохсот, що відпущені вищим магам?