Олег Авраменко - Напередодні Армагедону

— А ваші люди?

— Вони також.

— Навіть Борислав?

— Навіть Борислав. Він, звичайно, скучає за дружиною та донькою, але не погодиться на вашу пропозицію. Зрештою, ми ж не будемо довіку тинятися світом. Рано чи пізно все владнається, і тоді Борислав переселить свою родину до місця постійної служби.

— І все ж, бароне, — озвалася Інна, — раджу вам спершу поговорити з з вашими підлеглими. Розкажіть їм усю правду, не применшуйте небезпеку, і нехай вони вирішують, як учинити.

Штепан визнав, що це слушна думка, і пішов до своїх людей. Ми лишилися на галявині втрьох і наступні кілька хвилин мовчали. Інна замислено дивилася на Сандру, а та сиділа, обхопивши коліна руками, і вперто уникала зустрічатися з нами поглядом. Що ж до мене, то в моїй голові панував цілковитий безлад, я думав уривками то про одне, то про інше — і про майбутню подорож „колодязем“, і про Сандрине лихо, і про Сідха, і про своїх батьків, і про те, чи продовжує Ференц Карой шукати на, і про Володаря з Нижнього Світу, що спершу хотів просто знищити нас, але в якийсь момент передумав і вирішив зробити нас своїми слугами… Навіть після Прориву, коли ми зупинили вторгнення на Аґріс істот, яким нізвідки було взятися, крім як із пекла, я наполегливо переконував себе, що ніякого диявола не існує, але що далі, то менш вагомими ставали мої заперечення. Я по-доброму заздрив Інні, яка змалечку твердо знала, що на світі є Бог і диявол, тож тепер їй було набагато легше звикнути до того, що диявол не лише існує , а й діє …

— Це ж неправда, Сандро, — врешті мовила Інна. — Ти нам збрехала.

Дівчина боязко підвела погляд, швидко зиркнула на неї, потім на мене, і знову потупилася.

— Я не брехала, — тихо відповіла вона. — Просто…

— Просто схитрувала, — закінчила за неї Інна. — Прямо не збрехавши, ти обманула Владислава. Заради мене, гадаю. Та мені це ні в біса не потрібно.

— Про що ви? — розгублено запитав я.

— Хай вона сама скаже. — Інна гостро поглянула на Сандру. — Ну, кажи!

Сандра подивилася на мене з сумом і ніжністю.

— Я обманула тебе, Владиславе. Дала зрозуміти, що кохалася з тобою лише під примусом, проти власної волі. Але це не так. Я… я справді кохаю тебе. Покохала тієї самої миті, коли вперше побачила. І той наказ … я охоче виконувала його. Сама я, звісно, не наважилася б на це, я кохала б тебе здаля, але я не шкодую про те, що між нами сталося. Не можу шкодувати… Повір, мені дуже соромно перед вами обома, ви така гарна пара, і я не хочу псувати ваші стосунки… та серцю не накажеш. Я кохаю тебе і кохатиму завжди.

Вона рвучко схопилася на ноги і, схлипуючи на ходу, побігла в протилежному від табору напрямку.

— Отак, Владе, — похмуро резюмувала Інна. — Як то кажуть, вляпався… А сам ти, що почуваєш до Сандри? Тільки не треба говорити, що любиш у ній сестру.

— Я просто люблю її, — чесно відповів я. — Не щось окреме в ній, а її саму, з усім, що в ній є. Зокрема я люблю в ній жінку, бо вона є жінкою. — Я важко зітхнув. — Я люблю вас обох, Інно, але люблю по-різному. Сандра мені дуже дорога, проте я можу прожити й без неї. А без тебе — ні. Ти не просто дорога мені, ти — це я. Наше кохання є чимось більшим, ніж звичайним почуттям однієї людини до іншої. Це форма нашого спільного існування. Це сила, що перетворює нас, дві окремі особистості, на єдине ціле. Це…

— А якщо без високих матерій, — урвала мене Інна. — Твоя любов до Сандри потребує сексу?

— Ні, не потребує, але… — Я на секунду замовк, збираючись на рішучості. — Я не можу сказати, що це було неприємно. Так, мені соромно за те, що сталося. Мені боляче. Мені гірко. Я шкодую про свою мимовільну зраду… Але не відчуваю огиди до того, що було між мною та Сандрою. Не можу вважати це брудним. Не можу, і квит. Пробач.

Інна присунулася до мене і схилила голову на моє плече.

— Тобі поки нема за що просити в мене пробачення, а мені ще нема чого прощати тобі. Те, що було в тебе з Сандрою, сталося не з твоєї вини. А що буде далі — побачимо.

Я обняв її і пристрасно поцілував.

— Далі буде лише дружба. Сандра чудова дівчина, але вона ніколи замінить мені тебе. Нас з тобою поєднала сама доля. — Тут я дещо згадав. — І не просто доля, а…

— Атож, не просто доля, — знов урвала мене Інна. Трохи відсторонившись, вона пильно подивилась мені в очі. — Владе, я маю розповісти тобі одну річ.

— А саме?

— Твоя мама просила нічого не говорити, поки вони з батьком самі не наважаться розказати тобі, але я не можу мовчати далі. Тим більше, що після нашого зникнення це перестало бути таємницею. Тепер про це знають усі, крім тебе. Навіть Сандра — поки ми пильнували Сідха, а ти ходив до табору за загорянами, вона в цьому зізналася.