Олег Авраменко - Заборонені чари

А от штани, які так полюбляла носити кузина, Маріка й далі катеґорично не сприймала. Вона погоджувалася, що цей одяг пасує Алісі, але водночас була переконана, що на ній самій штани виглядали б так само недоречно, як спідниця на чоловікові. Нехай навіть шотландська спідниця.

Згадавши дивакуватого дворецького Браєна з його клановим кілтом, Маріка посміхнулась і підійшла до порталу. Їй було відкрито чотири шляхи, що ними вона могла пройти самостійно, не потребуючи сторонньої допомоги. Два з них вели до Норвіка — новий, щойно створений, і старий, яким Маріка досі користувалася регулярно. Ще одним шляхом вона час від часу відвідувала Залу Дванадцяти, ознайомлювалася з підсумками чергових зборів Вищої Ради, і ще ніхто не ловив її на гарячому. А четвертим, останнім доступним шляхом, самостійно проходила тільки раз — того дня, коли оживила материн портал. Вірніше, тоді була ніч, і її візит залишився непоміченим. Зараз же в Любляні була перша по півдні.

Марічин дід, покійний Лодислав Шубич, синів не мав, а коли вмер, увесь його величезний статок (чи, радше, цілу торгівельну імперію) успадкували дві доньки — Ілона та Зарена. Зрозуміло, що вся нерухомість в Істрії дісталася меншій з сестер, а оскільки найбагатший купець півдня Імперії відмахав собі хороми ще розкішніші за князівські, то після тестевої смерті князь Істрійський не забарився перенести до них свою постійну резиденцію.

Зосередившись, Маріка потяглася до люблянського порталу і провела перші маніпуляції. Тут-таки з протилежного кінця до неї долинули думки:

„Богдане, ти?“

Двадцятиоднорічний Богдан, княжич Істрійський, був її двоюрідним братом, старшим сином тітки Зарени.

„Ні, тітонько,“ — відповіла вона. — „Це я.“

„Маріко?!“ — в думках княгині виразно вчувався подив. — „Але як…“

„Я все поясню, тітонько. Мені можна до тебе?“

„Ну… Так, можна. Продовжуй, раз почала. А я приберу ґобелен.“

Як і її старша сестра, княгиня Зарена приховувала свій портал за ґобеленом — тільки на ньому було зображено не алхіміка чи святого, а трьох юних дівчат-танцівниць.

Відкривши люблянський портал, Маріка пройшла через нього і потрапила прямісінько в тітчині обійми. Княгиня поривчасто пригорнула її до себе й розцілувала в обидві щоки.

— Добридень, дівчинко моя. Давно не бачилися. Де ти була? Чому не заходила в гості? І чому не сказала мені, що мати налаштувала на тебе наш портал?

— Зараз, тітонько… — схвильовано заговорила Маріка, закривши обидва портали. — Зараз я все розповім. Я прийшла до тебе, бо Стен уже поїхав із Цервениграда, а сама я не знаю, що робити, і вирішила порадитися з тобою…

Тут вона замовкла, виявивши, що в кімнаті вони не самі. Біля письмового столу княгині, спершись на спинку крісла, стояв літній сивочолий чоловік і з цікавістю дивився на них. Маріка впізнала його, поквапцем звільнилася з тітчиних обіймів і ввічливо мовила:

— Вітаю вас, пане Стоїчков. Ми з вами якось бачилися. Може, пам’ятаєте?

Анте Стоїчков, відомий у вузькому колі як Дональд, Голова Вищої Ради Братства Конорів, підступив до Маріки і статечно поцілував її руку.

— Радий нашій новій зустрічі, князівно. Звичайно, я пам’ятаю тебе, хоч і не зразу впізнав. Адже тоді ти була просто гарненькою дівчинкою, а тепер стала дорослою дівчиною — до того ж писаною красунею. Нарешті я переконався, що мандрівні піснярі нітрохи не перебільшують, коли оспівують тебе як янгола земного.

Улещена Маріка не змогла стримати задоволеної усмішки.

— Ви дуже милі, пане Стоїчков, дякую… До речі, я думала, що зараз ви в поході. Мій брат Стеніслав казав, що ви вирушили разом з князем Далмаційським до Данузвара.

Анте Стоїчков похитав головою:

— Ти хибно зрозуміла свого брата, князівно. Гадаю, Стеніслав мав на увазі мого онука з таким самим ім’ям. Я вже застарий для ратних подвигів. Ми, діди, здебільшого розв’язуємо війни, а воювати змушуємо молодих. — Сказавши це, він розвів руками, мовляв, нічого не вдієш, таке життя. Потім звернувся до княгині: — Ну, то гаразд, Зарено. Мабуть, мені час іти. Я й так засидівся в тебе.

— Ні, не йдіть, — втрутилася Маріка. Це рішення вона прийняла імпульсивно, але була впевнена в його правильності. Так чи інакше, їй доведеться повторити свою розповідь перед Радою; а якщо зараз при їхній розмові буде присутній Стоїчков, то княгиня Зарена не стане вдаватися до зайвих розпитувань про стосунки своєї сестри з сером Генрі МакАлістером, чого Маріка дуже хотіла уникнути. — Прошу вас, пане Стоїчков, якщо можете, залишіться. Те, що я хочу розповісти, стосується не лише нашої сім’ї, а й усього нашого роду. Ви, як Голова Ради Дванадцяти, маєте дізнатися про все негайно.