Олег Авраменко - Заборонені чари

Кейт не на жарт перелякався. Батько дуже близько підійшов до правди, тільки обрав не того підозрюваного. Адже саме цими міркуваннями керувався Кейт, коли знищував не всю інформацію, а лише ту її частину, що дозволила б Послідовникам потрапити до світу Конорів. Найпершого разу він учинив так без певного плану, робив усе гарячково, похапцем, у намаганні виграти бодай трохи часу. На щастя, фахівці вирішили, що ці пошкодження в записах є наслідком специфічних відмінностей у техніці здійснення нуль-переходу, які детектор просто не зміг „зрозуміти“. Смирнов та його співробітники щомісяця, а то й частіше, конструювали чимраз досконаліші детектори, а Кейт, переконавшись, що його метод спрацьовує, продовжував пошкоджувати кристали. Тепер він підходив до справи ретельно, без поспіху, використовуючи для підміни заздалегідь оброблені ним копії попередніх записів.

Так тривало мало не рік, аж поки в батька виникли перші підозри. А від них — лише один крок до рішучих дій…

Вольовим зусиллям Кейт подолав напад паніки, а щоб його хвилювання виглядало природним, розгублено мовив:

— Невже… Але ж… Та ні, неможливо!

— Чому? — скептично запитав Ґордон Волш. — Знову твоя психологія?

— Це не психологія, а здоровий глузд, — заперечив Кейт. — Якби Маріка щось запідозрила, вона б не поводилася так безтурботно. Погодься: виявивши наш детектор і з’ясувавши його призначення, вона б зрозуміла, що нею цікавляться аж ніяк не репортери і навіть не урядові спецслужби, а люди значно могутніші. Вона б не сиділа цілий рік, склавши руки, а нацькувала б на нас своїх родичів-Конорів. Ми б уже відчули їхню присутність.

— Це так, якщо вони досить сильні та численні, щоб відкрито протистояти нам, — зауважив батько. — А якщо ні?

— Тоді немає чого їх боятися.

Ґордон Волш силувано посміхнувся:

— У твоєму віці я також був самовпевненим юнаком, переконаним у безпомилковості власних суджень. Ех, молодість, молодість… А втім, тут я згоден з тобою — навряд чи дівчина щось підозрює. Проте мене доводить до сказу наша вимушена бездіяльність. А ще дратує невідомість. Десь є світ, у якому розплодилися ментальні мутанти — та не прості, а нащадки роду МакКоїв. Ми можемо лише гадати про їхню чисельність, про те, які здібності вони мають, як багато знають і яку загрозу для нас становлять. Цілісінький рік ми тупцюємо на місці, без найменшого руху вперед. Час нарешті набратися мужності й визнати, що план з детекторами завів нас у глухий кут. Треба міняти нашу тактику.

— Але Смирнов каже…

— Смирнов невиправний оптиміст. А ще він до біса самолюбний і терпіти не може поразок. Я певен, що сам він уже зрозумів даремність своїх зусиль, але вперто продовжує битися головою об стінку. Краще б зосередився на мініатюризації.

Ідея підкинути Маріці детектор, щоб вона пронесла його до свого рідного світу, виникла вже після перших невдач відстежити весь її шлях за допомогою схованого біля порталу пристрою. Однак проблема полягала в тому, що ніяк не вдавалося сконструювати достатньо мініатюрний для цих цілей детектор. Максимум, на що спромоглася група Смирнова, так це упхати його у величеньку запальничку. Через відсутність місця для газу запальничка не працювала, а тому не годилася для подарунка — навіть коли не враховувати тієї обставини, що Маріка не курила. Нещодавно Ґордон Волш запропонував Смирнову вмонтувати детектор у дорогу ексклюзивну модель стільникового телефону, щоб його Кейт подарував Маріці, проте Смирнов висміяв цей задум. І справді: що-що, а мобільник вона брати до свого світу не стане, адже там він не працюватиме. Спроби ж замаскувати детектор під брошку чи медальйон поки були безуспішні.

Окрім того, задачу стеження за Марікою ускладнювала її надзвичайна чутливість. Цю проблему ніяка мініатюризація вирішити не могла. Трохи більше року тому, коли Маріка щойно привернула до себе увагу Послідовників, у кабінеті й у вітальні Генрі МакАлістера було таємно встановлено „жучки“. Протягом кількох днів Кейт, його батько та ще четверо людей прослуховували розмови сера Генрі й Аліси, але при першій же Марічиній появі мало не сталася катастрофа. Після обміну вітаннями з сером Генрі Маріка раптом сказала: „Знаєш, тату, в мене таке відчуття, ніби хтось пошепки повторює мої слова. Так буває, коли слуги підслуховують під дверима чи коли я розмовляю по телефону. Але зараз поблизу нікого немає. І телефонна слухавка на місці. Перевір свій мобільний…“