Олег Авраменко: Заборонені чари

— Я б так хотів вирушити з вами, капітане, — промовив він з сумовитими нотками в голосі. — Якби мій батько був живий, я б так і вчинив.

Іштван важко зітхнув — князь Всевлад був його другом і покровителем.

— На жаль, вашого батька, світла йому пам’ять, більше немає з нами, і ваше місце, государю, тут.

— Атож, — погодився Стен. — Це мій обов’язок, і я не маю права нехтувати ним. Саме тому з вами буде Словодан Вовчек.

Іштван здивовано підвів брову, проте змовчав.

— Як я розумію, — продовжив Стен після короткої паузи, — всі ваші заперечення проти Словодана зводяться до того, що він надто молодий і ще недосвідчений.

— Загалом так. Я визнаю, що Вовчек природжений моряк. Років за п’ять або десять, можливо, він стане одним із кращих у нашій справі — а може, навіть найкращим. Та поки… Я був би радий мати його за старшого помічника — але до капітана він ще не доріс.

— Словодан уже три роки керує кораблем, — зауважив Стен. — І не якимсь коритом, а двомачтовим бриґом. Ви вважаєте, що він погано справляється?

Іштван повернув голову і слідом за Стеном подивився за „Самотню зорю“ — корабель, чиїм власником був дев’ятнадцятирічний Словодан Вовчек. Три роки тому, коли помер його батько, юний Словодан, який майже все життя провів у морі, не став наймати досвідченого шкіпера, а сам зайняв батькове місце на містку. Він погодився передати командування своїм кораблем у інші руки, лише коли Стен запропонував йому посаду капітана „Князя Всевлада“.

— Ні, ґаздо Стеніславе, — нарешті відповів Іштван. — Я не кажу, що Вовчек поганий капітан. Він дуже вправний та ще й до біса фартовий. Але для такого тривалого плавання, як наше, замало лише майстерності та фарту. Потрібен також досвід, який приходить з роками.

— Отже, все впирається в його молодість, — підсумував Стен. — Між іншим, у наших з ним долях багато спільного. Нас обох змалку навчали керувати: мене — князівством, його — кораблем. Я став князем у шістнадцять років; він у такому ж віці — капітаном. Невже в свої дев’ятнадцять я був кепським правителем?

— Що ви, ґаздо Стеніславе! — запротестував Іштван, шокований таким, на його погляд, геть недоречним порівнянням. — З вами все інакше.

— І в чому ж полягає ця інакшість? В тому, що я син Святої Ілони? Чи що я чаклун?

Капітан ніяково відвів очі. Ні для кого не було таємницею, що Стен та його сестра Маріка мали чаклунський хист, успадкований ними від матері, але прямо говорити про це вважалося ознакою поганого тону. Офіційна Церква Імперії суворо засуджувала будь-яке чаклунство та відьомство, а самих чаклунів і відьом оголошувала в кращому разі шахраями, а в гіршому — слугами нечистої сили. Винятки робилися вкрай рідко і, здебільшого, з політичних міркувань. Та навіть у колі цих обраних покійна княгиня Ілона була винятком — вісім років тому Священний Синод зарахував її до сонму святих, а два роки по тому Масильський Собор підтвердив канонізацію, проголосивши Святу Ілону покровителькою Галосагу — цебто всіх земель у західній частині Імперії. Втім, церковники уникали обговорювати питання про можливу приналежність княгині Ілони до чаклунського роду-племені. Вони стверджували, що сила, яка дозволила врятувати країну від нашестя друїдів, була зіслана на княгиню Отцем Небесним, а тому Стен та Маріка перебували мов би під захистом святості своєї матері, і прилюдно називати їх чаклунами було щонайменше необачно. Це могли розцінити як спробу спаплюжити ім’я найшанованішої в Галосазі святої, тим більше що і Стен, і Маріка поводилися вкрай обережно і ніколи не виказували при сторонніх своїх надзвичайних здібностей, якими (в чому майже ніхто не сумнівався) вони таки володіли…

Після тривалих роздумів Іштван обережно промовив:

— Государю, ви заганяєте мене в глухий кут. Якщо навіть ви… е-е… чаклун, то не такий, як решта. І ваша свята матінка… їй не рівня різні ворожбити, що дурять людей на ярмарках. Всі вони, разом узяті, не змогли б здійснити того, що зробила пані княгиня з благословення Отця Небесного.

— Я теж не зміг би, — незворушно сказав Стен.

— Але… Поза сумнівом, благодать, що зійшла на вашу матір, торкнулась і вас з пані Марікою; інакше просто бути не могло. Ваш дар ніякий не чаклунський, а…

— То який же він?

Іштван розвів руками.

— Ну, навіть не знаю, як його назвати. Хай би які були ваші здібності, ясно, що вони не від диявола.

— А як щодо решти чаклунів?

Іштван насупився. Йому було прикро чути, як син Святої Ілони вперто називає себе чаклуном. З усією можливою твердістю він мовив: