Олег Авраменко - Заборонені чари

З гордістю дивлячись на чудові кораблі, рівних яким не було в усьому світі, Стен згадав, як він ще підлітком гаяв довгі зимові вечори за вивченням складних креслень і морських карт, що рясніли білими плямами; як слухав захопливі розповіді батька про великих мореплавців минулого; як вони разом мріяли про той день, коли могутні судна здіймуть свої білосніжні вітрила і попрямують на захід, щоб здійснити неможливе — перетнути Великий Океан і кинути якір біля берегів далекого східного Гіндурашу…

І Стена з новою силою охопив гнів.

„Паскудний покруч!“ — подумки звернувся він до небіжчика імператора. — „Якби тебе вчасно грець побив, мій батько був би ще живий. І мама також… Ну, а ти, Чеславе, ще в мене пострибаєш. А я буду першим, хто стрибатиме на твоїй могилі…“

Провину за смерть своїх батьків Стен цілком покладав на імператора Михайла та його сина Чеслава, котрі дев’ять років тому розв’язали війну зі Свереґом і вели її мало сказати бездарно. Під час цієї війни загинули Стенові батько та матір, залишивши його, шістнадцятирічного юнака, з важким тягарем князівської влади на плечах та малою сестричкою на руках. І хтозна, яка з цих двох нош завдала йому більше клопоту…

На головному причалі саме вантажили на шлюпки останню партію продовольства й питної води, призначених для „Князя Всевлада“ та „Святої Ілони“. Зворотним рейсом ці шлюпки мали доправити на берег усіх моряків — офіцери обох кораблів були запрошені на святкову вечерю за князівським столом, а на рядових матросів чекало щедре частування на подвір’ї замку.

За роботою своїх підлеглих спостерігав високий рудобородий чоловік років сорока п’яти, з широким вилицюватим обличчям, загрублим від сонячних променів та солоного морського повітря. Він був одягнений добре, зі смаком, але практично і без претензій. Будь-якої миті він міг просто скинути камзол та капелюха й допомогти матросам, не ризикуючи зіпсувати своє вбрання. Звали його Млодко Іштван, він був капітаном „Святої Ілони“ й керівником експедиції. Мабуть, на всьому західному узбережжі не знайшлося б шкіпера, який краще годився для цієї місії. Іштван мав величезний досвід керування людьми та кораблями, досконало знався на мистецтві навіґації, а що вкрай важливо, здавна був захоплений ідеєю віднайти західний шлях до країни шовку та прянощів.

Завидівши свого князя, матроси на хвилю припинили вантажити припаси, шанобливо привіталися, стали бажати йому доброго здоров’я. Стен кивнув їм у відповідь і сказав:

— Дякую, друзі. Але прошу, продовжуйте. Що швидше ви впораєтеся, то раніше почнеться бенкет.

Матроси з подвоєним завзяттям повернулися до роботи. А Іштван усміхнувся в руду бороду.

— Ну й завдали ви мені клопоту, ґаздо Стеніславе. Боюся, деякі хлопці так налигаються, що завтра лазитимуть рачки.

— Це й буде для них першим випробуванням, — незворушно зауважив Стен. — Ось чому я наказав вам з Вовчеком набрати більше людей, ніж ви вважали за потрібне. Завтра зможете відсіяти зайвих з-поміж тих, хто не вміє пити. А для інших це буде наука.

Іштван згідно кивнув:

— Я так і збирався вчинити. І Вовчек також.

— До речі, — запитав Стен, — а де він?

Іштван миттю спохмурнів.

— На „Всевладі“. Обіцяв повернутися з останньою шлюпкою, мовляв, хоче ще раз перевірити готовність корабля, та мені здається, що сьогодні він просто не в гуморі. І взагалі… — Капітан прокашлявся. — А втім, до чого тепер ці розмови.

Стен похитав головою:

— Якраз навпаки. Тепер ми можемо відверто поговорити.

— Про Вовчека?

— Про нього.

— Коли вже пізно його замінити, — не запитав, а констатував Іштван.

— Саме так, — кивнув Стен. — Бачу, ваші люди вже закінчують. Вирушаєте з ними?

— Це залежить від вашої світлості.

— У такому разі я волів би, щоб ви залишилися.

— Добре.

Нарешті було завантажено останню діжку з прісною водою, шлюпки відчалили від берега й попливли до кораблів. Тим часом, зачувши про Стенову появу, кілька офіцерів зі „Святої Ілони“ та „Князя Всевлада“, що тинялися в порту, прибули до головного причалу. Стен делікатно порадив їм не гаяти часу й вирушати до замку. Збагнувши, що князь хоче поспілкуватися з Іштваном віч-на-віч, офіцери та решта присутніх квапливо розійшлися. Двоє дружинників та зброєносець, що супроводжували Стена, перегородили вхід на причал, аби ніхто не потурбував їхнього князя.

Прихилившись плечем до дерев’яної палі, Стен спрямував замислений погляд повз кораблі до обрію, за яким щойно сховалося сонце.