Олег Авраменко - Заборонені чари

Кейт відпустив Марічину руку й підійшов до дверей бібліотеки, які вона ще не встигла замкнути.

— Коридор не найкраще місце для таких розмов, — сказав він, відчиняючи двері. — А я ще й змерз, поки чекав тебе. Поговорімо тут, згода?

Після секундних вагань Маріка ствердно кивнула. Вона миттю збагнула, що Кейт припустився тактичної помилки, вирішивши продовжити розмову віч-на-віч. І взагалі, йому варто було передати запрошення від батьків у присутності Аліси — вона підтримала б його не лише з ввічливості, а ще й тому, що почувала до нього симпатію. Тоді Маріці було б ще важче відмовитися.

Ввійшовши разом з нею до бібліотеки, Кейт підступив до письмового стола, взяв з телефону слухавку, розвернув її й поклав на важіль так, як він й мусила лежати. Він зробив це без роздумів, майже автоматично, як людина, що звикла до порядку і не любить, коли щось знаходиться не на своєму місці.

Маріка раптом відчула занепокоєння. Лише зараз їй спало на думку, що з дозволу сера Генрі Кейт часто бував у бібліотеці, вивчаючи старовинні книжки та рукописи, і цілком міг зняти зліпок з ключа, а потім виготовити дублікат. Тоді цілком можливо, що він, не докликавшись її, сам відімкнув двері й виявив, що всередині нікого немає… Хоча, в такому разі, навіщо йому було й далі чекати біля порожньої бібліотеки?…

— Я не розумію тебе, Маріко, — першим заговорив Кейт, запитливо дивлячись на неї. — Що такого неприйнятного ти знайшла в цьому запрошенні?

— А хіба не ясно? Ти ж чудово знаєш, як приймуть мене твої батьки. Вони поставляться до мене не як до твого друга, а як до твоєї дівчини. Я не хочу потрапити в таке незручне становище.

— Про це не турбуйся. Ніякої незручності не буде. Коли я розповідав батькам про тебе, про наші стосунки, то нічого не перебільшував і не видавав бажане за дійсне. Вони знають, що я кохаю тебе. Але знають і про те, що для тебе я просто друг.

Кейт сказав це прямо, відверто, без викрутасів. Він уже не вперше говорив їй про своє кохання, і щоразу Маріка відчувала якусь солодку муку, коли чула від нього це слово. Вона відвернулася й закусила губу, щоб стримати мимовільний стогін.

Кейт підійшов до неї зі спини й несміливо доторкнувся до її плеча.

— Маріко, люба, скажи: чим я тебе не влаштовую? Чого мені бракує?

„Трохи рішучості,“ — мало не у відчаї подумала вона. — „Якщо зараз ти обнімеш мене, я не зможу… не захочу опиратися…“

Ще кілька секунд Маріка стояла непорушно, побоюючись (і водночас сподіваючись), що він таки спробує обійняти її. Потім скинула Кейтову руку зі свого плеча й повернулася до нього.

— Ну, годі вже! Досить цих балачок, — з усією можливою твердістю мовила вона. — На жаль, я не можу прийняти запрошення твоїх батьків. Перепроси їх за мене і… І все! Більше я не хочу про це чути.

Він зітхнув і потупив очі.

— Шкода, дуже шкода. Я так хотів, щоб ти зустрілася з ними. Особливо з батьком. Тоді б він зрозумів, що ти найгарніша, наймиліша, найчарівніша, най…

— Припини, Кейте! — майже крикнула Маріка. — Годі, я сказала!

Кейт підвів очі, пильно поглянув на неї, відтак неквапом пройшов у дальній кінець бібліотеки. Зупинившись перед дзеркалом, він зо хвилю мовчки дивився в нього, потім повернувся до Маріки і раптом запитав:

— До речі, ти знаєш, що це дзеркало насправді є потайними дверима?

Від несподіванки Марічине серце закалатало, а погляд розгублено забігав по кімнаті.

— Ну… я… Так, знаю. А що?

— З цим пов’язана одна дуже цікава й загадкова історія. — Кейт відкинув поли свого піджака, сунув руки в кишені штанів і підійшов до вікна. — Це сталося порівняно недавно, якихось тридцять вісім років тому. Тоді ні з того ні з сього, без будь-яких видимих причин обвалилася ділянка стіни в бібліотеці, і люди, що збіглися на гуркіт, виявили вхід до підземелля, про існування якого доти ніхто не знав. Цей хід закінчувався невеликим приміщенням, де не було нічого гідного уваги, крім викладеного різнобарвними каменями чудернацького візерунку на одній зі стін. Запрошені сером Генрі фахівці так і не змогли встановити призначення цієї схованки та візерунку на стіні… Гм… Власне, вони й не мали досить часу на дослідження. Невдовзі сер Генрі відмовився від їхніх послуг і сам став вивчати родинний артефакт. Та аж так захопився, що часом тут ночував і навіть переніс сюди канапу. — З цими словами Кейт спрямував погляд на ту саму канапу, де три десятиріччя тому за тутешнім часом була зачата Маріку. — А втім, навіщо я тобі розповідаю? Ти ж бо й сама все знаєш.