Урсула Ле Ґуїн: Чарівник Земномор'я

Дівчина, не зводячи очей з Геда, так уважно слухала, що навіть не помітила, як харекі, котрий грівся, сидячи над вогнищем на жердині для чайника, тихцем поцупив пшеничного коржа. Той був більшим за самого злодюжку. Тож Тростинка посадила ящірку собі на коліна і почала годувати її крихтами, міркуючи над словами молодого чаклуна.

— Отже, ви не будете вичакловувати справжній пиріжок, щоб не порушити того, про що вічно говорить мій брат... Як же воно... — дівчина наморщила чоло.

— Рівновага, — підказав Гед.

— Так, так, щоб не порушити Рівновагу! Але ж тоді, коли ви налетіли на риф, то зуміли повернутися до людей на човні, зробленому із заклять і чарів. Ви казали, що він не пропускав води. То невже це також було ілюзією?

— Це тільки почасти ілюзія: мені було не дуже приємно бачити крізь діри у човні море, тому я і з'єднав уламки дощок в ціле. Проте міцність човна не була оманливою чи викликаною з іншого світу. Я скористався зовсім іншими чарами. Завдяки їм я зв'язав дошки докупи, створивши цілий предмет. А човен якраз і є предметом, що не пропускає воду...

— Ще й як пропускає! Адже що я, по-вашому, вічно вичерпую з тих човнів? — пробурчав Муре.

— Мій також пропускав, коли я забував поновити закляття, — Гед нахилився, схопив щойно спеченого коржа і заховав його у рукав. — Ось і я поцупив коржа!

— Що, либонь, обпеклися? От коли зголоднієте посеред безмежного моря, то ще згадаєте цього коржа і заволаєте: "О, якби я не вкрав тоді коржа, то з'їв би його зараз! Як прикро!" Тому зараз я, мабуть, з'їм і братів корж, щоб ви голодували разом.

— Ось так і досягається Рівновага, — зауважив Гед, коли дівчина взялася жувати гарячий корж, давлячись від сміху.

Потім Тростинка знову посерйознішала і сказала:

— Я б так хотіла зрозуміти все, про що ви мені розповідали, та, мабуть, не моїм розумом збагнути це.

— Сестричко, — промовив Гед, — просто я не можу пояснити тобі все, як слід. Якби в нас було більше часу...

— У нас буде час, — відповіла Тростинка. — Коли ви з братом повернетеся зі своїх мандрів, ти ще погостюєш у нас хоч кілька днів?

— Якщо зможу, — м'яко сказав Гед.

Трохи помовчавши, Тростинка, спостерігаючи за харекі, що намагався забратися назад на своє місце над вогнищем, запитала:

— Якщо це не таємниця, скажіть, які ще бувають сили, крім світла?

— Будь-яка сила має лише одну причину й одну мету. Відстані та роки, зорі та свічі, вода та вітер, магія та мистецтво, мудрість, що таїться в корінні дерев, — все це має одні витоки. Так само й наші імена, й Істинні імена сонця, джерела чи ще ненародженої дитини, — все це лише склади одного вічного слова, яке повільно промовляють сяючі зорі. Іншої енергії не існує. Й іншого імені також.

— А як же смерть? — запитав Муре, відірвавши погляд від свого тонкого різьблення.

— Щоби почути слово, — повільно мовив Гед, — потрібна тиша. До слова і після нього...

Нараз він підвівся і сказав: — Я не маю права говорити про це. Я неправильно вимовив те, що вимовив. Ліпше мені помовчати. Можливо, пітьма і є єдиною справжньою силою.

Він накинув на плечі плащ і вийшов із теплої кухні на вулицю під холодний зимовий дощ.

— Здається, на ньому лежить якесь прокляття, — боязко озираючись, сказав Муре після того, як Гед вийшов.

— Хтозна, чим завершаться його мандри, — задумливо промовила дівчина. — Він хоча й боїться, проте не зупиняється.

Тростинка підвела голову — так наче би крізь червоне полум'я побачила самотній човен, який, минаючи зимові моря, випливає на широчінь океанських просторів. Очі дівчинки затуманилися слізьми, та вона не сказала більше нічого.

Ветч повернувся додому наступного дня і відразу ж попросив у старійшин дозволу залишити острів. Одначе вони не хотіли відпускати свого чаклуна у смертельно небезпечну гонитву невідомо за чим. Утім, ані умовляння, ні нарікання не могли змусити Ветча відмовитися від своїх намірів. Зрештою, втомившись від бурчання старійшин, чаклун сказав:

— Звичайно, я — вальмач. І, певна річ, знаю свої обов'язки перед громадою. Але хоча я й служу вам, проте я — не раб. Зробивши свою справу, я повернуся за першої ж нагоди. А поки що — прощавайте!

Наступного дня, коли досвітнє небо вже почало сіріти на обрії, Гед із Ветчем вийшли з гавані Ісмаї, піднявши цупке брунатне вітрило назустріч північному вітру. На пристані стояла Тростинка і дивилася їм услід — так само, як це роблять дружини та сестри моряків на будь-якому із островів Земномор'я. Проводжаючи чоловіків у море, вони не плачуть, не махають руками, а просто мовчки стоять, закутавшись у просторі темні плащі з каптурами...