Джон Толкін - Дві Вежі

— Відбувається багато чого, — сказав Меррі. — Навіть якби ми половину слів ковтали, і то б довго розповідати довелося. Але ти ж сам радив нам бути обережнішими. Як же ми станемо тобі одразу все викладати? Не ображайся, але нам хотілося б знати, що ти збираєшся з нами робити й на чиєму ти боці? Чи знайомий ти з Гандальфом?

— Авжеж, — відповів Древес. — Він єдиний з магів, хто по-справжньому піклується про долю зеленої братії… А ви його знаєте?

— Знали, — сумно відповів Пін. — Він був нашим проводирем і щирим другом…

— Ну, тоді я відповім і на інші ваші запитання. Що я буду з вами робити? Чи ви хотіли сказати «для вас»? Без вашої згоди — нічого не зроблю. Разом же ми можемо зробити багато чого. Тепер — на чиєму я боці? Нічого мені про ніякі боки невідомо. Прямую собі своєю дорогою. Але можливо, наші з вами шляхи на якийсь час [56] зійдуться. А чому ви згадали про мого доброго друга Гандальфа так, наче… гм-гм… його історія вже закінчилася?

— Та тому, — сумно відповів Пін, — що історія хоча й не закінчилася, Гандальф з неї випав…

— Охо-хо, гм-гм, — пробурмотів Древес. — Ну-ну… Гм-гм… Сам не знаю, що вам сказати. Гаразд, розповідайте…

— Ми охоче все розповімо, — промовив Меррі. — Але це буде тривала розповідь. Чи не поставиш нас спершу на землю? Ми могли б присісти й погрітися на сонечку. Ти не втомився нас тримати?

— Мене втомити не так уже легко. А от присісти… Я, так би мовити, сидіти не вмію. У мене мало… як це кажуть? — мало гнучкості. А сонце вже сідає. Давайте-но залишимо цю… зараз, зараз… як ви називаєте це місце?

— Скелю? — підказав Пін.

— Прискалок? Вершину? — додав Меррі. Древес повільно повторив за ними:

— Вершина? Скеля? Ну, нехай буде скеля. Хоча це надто коротке ім'я для того, що стоїть тут від створення світу… Ну та нехай. Підемо.

— Куди? — запитав Меррі.

— До мене додому. Точніше, до однієї з моїх осель.

— А це далеко?

— Як вам сказати? Для вас, може, і далеко. А яке це має значення?

— Ти бачиш, ми загубили весь свій скарб, — пояснив Меррі. — У нас і харчів не залишилося.

— Ага! Гм… Про це не турбуйтеся, — сказав Древес. — Я пригощу вас таким питвом, від якого ви довго-довго будете рости й зеленіти. Ну, а коли вам знадобиться піти, вкажіть, куди вам треба, і я віднесу вас. Ну що ж, ходімо?

Не випускаючи гобітів з долоні, Древес підняв спершу одну, потім другу величезну ногу, присунувся до крайки карнизу і став поважно спускатися, чіпляючись за скелю пальцями ніг, наче корінням. Опинившись унизу, він рушив повільними, широкими кроками, дотримуючись берега річки і піднімаючись усе вище й вище вгору. Одні дерева міцно спали й не помічали велетня; інші здригалися і поводили гіллям, вітаючи його. Дорогою Древес щось бурмотів; ані на мить не вщухало дзюрчання потоку звучних і незрозумілих слів. [57] Спочатку гобіти мовчали. їм було на диво спокійно й затишно в долоні старого ента і досить поживи для роздумів. Потім Пін усе ж наважився подати голос:

— Прошу вибачення, можна запитати? Чи не поясниш ти, чому Келеборн застерігав нас, щоб ми сюди не ходили? Він казав, що заблукати тут дуже небезпечно…

— Гм… так і казав? Ну, якби ви йшли у зворотному напрямку, я б, мабуть, застерігав вас від Золотого Лісу. «Сповнені небезпеки ліси Лаурельдоренану», — так би я міг висловитися. Це повна стара назва, нині ж бо її скоротили — Лоріен… Може, там і справді небезпечно, може, там і ліс більше не росте, сохне? У давні часи звалися ці місця Долиною Співучого Золота… Таємничий край, не кожен може потрапити туди безкарно! Дивуюся я, як ви звідти живими вийшли, а ще більше дивуюся, навіщо вза-талі входили. Багато років жодному чужинцю не було туди дороги. Вельми таємничі місця. Але й Келеборн вас недарма застерігав: і в наших краях багатьом перепало на горіхи. Так-так, інколи було непереливки. Ларелін-доре-нан-лінделордон-малінорнеліонорнемалін, — проспівав він неголосно. — Вони там відгородилися від усього світу. Усе змінилося, і ми вже не ті, лише Золотий Ліс стоїть, як стояв. Келеборн, мабуть, і не впізнав би наші місця, вони геть змінилися з тих часів, коли він бував тут юнаком… Тауреліломеа тумалеморна, тумалетумареа-ломеанор, — так у давні часи казали ельфи. Світ мінливий, але дехто береже вірність…

— Не розумію, — запитав Пін. — Хто?

— Енти та їхні підопічні, - сказав Древес. — Якби я все добре розумів, то й вам би зрозуміліше пояснив. Розумієш, деякі з нас лишилися справжніми ентами й зберегли запас життєвих соків. А інші засинають, дерев'яніють, якщо можна так висловитися. Бачиш, тут на перший погляд звичайнісінькі дерева, але дехто з них зрідка прокидається. Інші зовсім прокинулися і стають… як би краще сказати?… ентуватими. І ці зміни не припиняються. Так от, є дерева з чорною серцевиною. Я не про трухлявість, ви розумієте? Наприклад, знав я чотири старі верби понад Ентулою — на жаль, їх уже давно немає… Вони до самої серцевини спорохніли, порохнею розсипалися, але до кінця лишалися тихими, добрими, ніжними, як новонароджений паросток. А нині в долинах серед гір такі зустрічаються… [58] міцні, як кремінь, — і геть спотворені. Їх стає все більше. Ну, а в глибині лісу в нас з давніх часів небезпечно.