Джон Толкін - Дві Вежі

Зв'язаними руками він намацав застібку на комірі плаща, відірвав; волохаті лапи вже чіплялися за його плечі, але він встиг відкинути смарагдовий листок Лоріену якнайдалі.

«Буде тут лежати до кінця світу, — подумав Пін. — І навіщо я це зробив? Наші якщо й живі, напевне пішли за Фродо…»

Довгий бич хльоснув його по ногах й обідрав шкіру зі щиколоток. Пін ледве втримався від крику.

— Досить, — розпорядився Углук. — Опудалу ноги ще будуть потрібні. Примусьте обох бігти як слід. Бичем тільки підганяйте. Але не думай, що дешево заплатив, — звернувся він до Піна. — Я тобі цей фокус ще пригадаю. А тепер марш!

Від наступного відрізку шляху в гобітів мало що лишилося в пам'яті. Вони бігли, бігли, бігли, намагаючись не відставати, їх хльоскали бичами, хльоскали вправно та охоче, а якщо вони уповільнювали біг, брудні лапи підхоплювали їх і тягли силоміць.

Підбадьорлива дія пекучого питва давно скінчилася. Піна тіпало, хитало; він валився на траву, криві кігті впивалися в його тіло і примушували підвестися. І знову його тягли, мов лантух, і знову тьмарилося в очах — чи то ніч наставала, чи налягала знемога? Навіть орки благали відпочинку, і нарешті Углук зглянувся на них. Піна знову кинули на землю, і він одразу ж провалився у безодню маячних снів, але невдовзі безжальні лапи знову трусили його. Довго ще в тупому заціпенінні терпів він стусани й удари, доки не відчув, що темрява розвіюється й лихоманка вщухає. Пін боязливо розклепив вії. Був ранок; орки передавали один одному якийсь наказ. Ось він дійшов до носіїв, і гобіти укотре вже опинилися на землі.

Пін лежав нерухомо, намагаючись подолати тугу й відчай. Його знову напоїли пекучим трунком, кинули [41] шматок хліба та в'яленого сирого м'яса. Пліснявий хліб Пін жадібно проковтнув, до м'яса не доторкнувся: він не настільки ще зголоднів, щоб-забути, яку дичину орки в'ялять про запас. Поївши, гобіт сів і озирнувся.

Меррі лежав неподалік, на березі швидкої вузької річки. Попереду маячили гори, на їхніх нерівних зубцях вже горіли перші відблиски сонця, по схилах темною ковдрою лежали ліси. Серед орків назрівала нова сварка. Вони сперечалися, дерли горлянки, одні тягли на південь, інші — на схід.

— Залиште їх мені, - торочив Углук. — Вбивати не можна, сказано ж! А якщо бажаєте кинути здобич, заради якої самі ж стільки старалися — кидайте, я сам ними займусь! Доблесним Урук-Хаям, як завжди, дістанеться найважче. Боїтеся Біловолосих? Тоді біжіть, рятуйтеся! Онде ліс, ноги в руки — та підтюпцем! Та поспішайте, бо доведеться комусь зросту вкоротити, щоб інші порозумнішали…

Сварка розросталася, пристрасті розгоралися. І нарешті сотня, чи й більше, північних орків з воланням вирвалися з натовпу і безладною зграєю помчали до гір. Гобіти залишилися під владою орків Білої Руки. їх було не менш ніж вісім десятків, усі похмурі, присадкуваті, косоокі, озброєні важкими луками й короткими широкими ятаганами. З північних орків утрималася жменька найбільших і найнахаб-ніших.

— Ну, тепер Горшнаку кінець, — пирхнув Углук. Інші орки не спішили підтримати його зловтіху. Усі вони з тривогою час від часу озиралися на південь.

— Знаю, знаю, — бурмотів Углук. — Кляті кіннотники пронюхали… А все через твою дурість, Снагу! Вуха б повідривати й тобі, й твоїм шпигунам. Але Урук-Хаям не личить журитися! Незабаром побенкетуємо, поласуємо кониною, а може, й чимось солодшим…

Тільки зараз Пін зрозумів, чому частина гоблінів рвалася на схід: звідти з хрипким лементом наближалися десятків три орків із знаком Кривавого Ока на щитах, кривоногих та довгоруких. Попереду крокував Горшнак. Углук широко посміхнувся, ощиривши зуби:

— Кого я бачу! Чому ж це ви повернулися? Передумали?

— Я повернувся наглянути за виконанням наказуй забезпечити збереження полонених! — зухвало випалив Горшнак.

— Та невже? — здивувався Углук. — Даремна турбота! Тут головний — я і накази вмію виконувати не гірше за [42] тебе. Чи, може, вам ще щось потрібно? Ви нас так швидко покинули, може, забули щось поспіхом?

— Ми забули, що ти дурний, — розлютився Горшнак. — І я не хотів би довіряти тобі долю славетних орків. Ти ведеш їх на неминучу смерть, я прибув, щоб їх врятувати.

— Добре! — гримнув Углук. — Тільки хто хоче уникнути бою, тому — в інший бік. Чому ж ти не вирушив прямо до Горбурцу? Сюди йдуть Біловолосі! А твій приятель назгул знайшов собі інших пасажирів? Даремно ти не прихопив його з собою. Він би нам тут став у нагоді, якщо тільки їхні якості не перебільшують.