Джон Толкін - Дві Вежі

— Знаєш, — сміявся Фродо, — тебе послухати, так начебто по писаному читаєш. Тільки ти забув ще: «Таточку, а чому в книжці так мало висловів Великого Сема? Мені вини жахливо подобаються, такі смішні! Правда, таточку, Фродо недалеко зайшов би без Сема?»

— Вам усе жарти, — образився Сем. — Я ж серйозно…

- І я теж. Серйозніше неможливо. Але ми трошки забігли наперед. Поки ми стирчимо на найбридкішому рядку всієї історії, і як би майбутнім гобітятам не довелося просити: «Досить, таточку, мені страшно, не хочу далі й слухати…»

— Навряд чи так буде, — відповів Сем. — Справи минулі завжди виглядають інакше, ніж нинішні. У книжці і Горлум може вийти симпатичнішим, ніж насправді. Він, здається, колись любив усякі перекази… Цікаво, а ким він себе вважає — позитивним героєм чи негативним? Агов, Горлуме! А ти хотів би стати героєм? Гей! Ось тобі й на: знову десь пропав!

Горлум зник. Але ж він, відмовившись за своїм звичаєм від їжі, тільки що укладався спати! Вчора, у лісі, він ще міг піти на полювання. А сьогодні?

— Що за дурна звичка — зникати не спитавши! — обурився Сем. — Особливо тут і зараз. На кого отут полювати? На каміння? Тут і клаптика моху не відшукаєш…

— Не мороч собі голову, — порадив Фродо. — Не сиділи б ми біля цього перевалу, якби не Горлум. Відтак згодимося з його звичками. Ну, а якщо він веде подвійну гру — з цим нічого не вдієш.

— Тим паче я б волів мати його постійно при собі, - заперечив Сем. — Пригадайте, пане, як він вперто мовчав, що цей шлях охороняється? І ось на тобі: навряд чи там порожньо, у тій вежі. А якщо він туди доповідати поскакав?

— Малоймовірно. Орки його капостям тільки заважатимуть. Він давно вже видав би нас, якби хотів, не ускладнював би справу мандрами по горах. А він старанно ховався, [293] бо смертельно наляканий! Можливостей зрадити в нього було багато… Ні, я думаю, він має власні плани.

— Отож і я кажу, він віддав би нас оркам ні за цапову душу. Тільки йому важливіше інше. «Бідний Смеагорл шукає свій скарб…» Не розумію, навіщо було заводити нас так далеко. Чи тут йому здається простіше впоратися з нами?

— Навряд чи він здатний вибудувати точний план, — відповів Фродо. — Розум у нього затуманений… Досі він просто намагався не підпустити Ворога до скарбу. Для нього це була б повна катастрофа. Тому він і тягне час, шукає випадку…

— Підлиза і Падлюка, — кивнув Сем, — я давно це знав. Чим ближче до Безіменного Краю, тим частіше Падлюка показує зуби. Запам'ятайте мої слова: навіть якщо дістанемось до перевалу, не дозволить він нам внести це до Мордору просто так, за спасибі!

— Дійдемо, там і побачимо.

— Ні, потрібно і зараз дивитися пильніше! Падлюка миттю з нами поквитається, якщо застане сплячими. Але вам треба відпочити. Ви спіть, а я повартую.

— Спати? — зітхнув Фродо, немов побачив у пустелі міраж тінистої оази. — Мабуть, я міг би і тут поспати…

- І на здоров'я! Кладіть голову мені на коліна, так буде зручніше…

У цій позі і знайшов їх Горлум, коли повернувся через кілька годин. Сем сидів, спираючись спиною на плаский камінь; голова його звісилася набік, одна рука була під потилицею Фродо, друга — на його грудях. Обличчя обох були безтурботно спокійні.

Горлум довго дивився на них. Дивний вираз промайнув на його кощавому, висохлому обличчі. Злі вогники в очах згасли, начебто вугілля затягнулося попелом. Горлум болісно скривився, ступив у бік перевалу, потряс головою, відступив; його роздирали сумніви. Він схилився над гобітами, простягнув тремтячу руку і повільно, дбайливо, майже ласкаво доторкнувся до коліна Фродо. У цю хвилину Горлум здавався дуже старим, виснаженим гобітом, якого втомило безмірно тривале життя, бо пережив він свій час, друзів, рідню і веселі луги своєї юності — бідний, жалюгідний, голодний…

Від дотику руки Горлума Фродо поворухнувся і скрикнув. Сем відразу очуняв від дрімоти. [294]

— Гов, приятелю! — вигукнув він. — Ти що тут робиш?

— Нічого, нічого, — смиренно відповів Горлум. — Пан добрий!

— Від чого ж ти втікаєш, якщо добрий? Де тебе носило? Втік крадькома і повернувся крадькома, старе ти опудало!

Горлум відсахнувся. Хвилина лагідного роздуму минула.

— Опудало! Опудало! — засичав Горлум. — Гобіти завжди чемненькі! Гей, добрі гобіти! Смеагорл веде їх таємними стежками, допомагає, а йому — «опудало»! Добрі друзі, так-так, моя радість, добрі друзі!

Сему стало соромно, однак довіряти Горлуму він все одно не міг.

— Прошу пробачити, — сказав він. — Ти застав мене сплячим, а я мусив не спати і тому прокинувся трохи не в гуморі. Пан Фродо так втомився, а я… негарно вийшло, зрозумій мене. І все-таки, де ти пропадав?