Джон Толкін - Гобіт, або Мандрівка за Імлисті Гори (іл.)

— А що ще, на вашу думку, має робити Викрадач? — сердито спитав Більбо. — Мене запрошено не вбивати драконів (це робота воїна), а викрадати скарб. Я зробив щонайкращий початок. Чи ви сподівалися, що я принесу на спині все Тророве багатство? Якщо тут хтось і має право на ремство, то це, мабуть, я. Вам треба було взяти не одного, а п'ятсот Викрадачів з собою. Звичайно, велич скарбу додає слави вашому дідусеві, Торіне, але ж не станете ви твердити, ніби хоч раз з'ясували мені, яке велике його багатство? Щоб перенести його все нагору, мені потрібні будуть сотні років, і то, якби я був у п'ятдесят разів дужчий, а Смауг — ручний, мов кролик.

Звісно ж, після цих слів гноми почали його перепрошувати.

— Що ж, на вашу думку, ми повинні робити, пане Злоткінс? — чемно запитав Торін.

— Я ще нічого не придумав — коли вас цікавить лише, як перенести скарб. А це залежить, напевне, цілком від того, чи поталанить нам знову, і ще від того, чи позбудемося ми дракона. Позбуватися драконів — це зовсім не моє діло, та я думатиму щосили, аби щось придумати. Особисто я не маю на це ніяких надій і хотів би тільки опинитися вдома живий і здоровий.

— Забудьмо про це на хвилинку! Що нам робити зараз, сьогодні?

— Ну, коли вам справді потрібна моя порада, то я сказав би, що нам краще нічого не робити, а сидіти, де сидимо. За дня, безперечно, ми можемо безбоязно вилізти надвір подихати повітрям. Десь перегодом, може, пошлемо когось до нашого складу над річкою, щоб поповнити припаси харчів. Але тим часом усі повинні сидіти в тунелі, як настане ніч. А тепер я вам щось запропоную. Я маю перстеника і з ним ополудні проберуся всередину гори — коли ж, як не о цій порі, дрімати Смаугові?

Подивлюся, що з ним та як. Може, щось і вистежу. “Кожен змій має гандж свій”, як казав мій батечко, хоча не думаю, щоб він узяв це зі свого власного досвіду.

Ну звичайно ж, гноми радо пристали на цей задум. Вони таки шанували малого Більбо. Нині він став справжнім проводирем у їхній пригоді. У нього почали виникати свої задуми й плани. Настав полудень, і гобіт приготувався іти в глиб гори. Похід цей, звісно, не дуже його тішив, але й не так страхав тепер, коли Більбо знав, більш чи менш, що його чекало попереду. Знав би він більше про драконів та їхні підступні звички, то більше боявся б і менше сподівався застати Смауга сплячого.

Коли він рушав, світило сонце, але в тунелі була темна ніч. Пройшов трохи, і померхло, розсіялося й те світло, що проникало в щілину майже причинених дверей.

Ішов він чи не так тихо, як димок пливе за вітерцем, і що ближче підходив до долішнього отвору, то дужче пишався собою. Цього разу внизу ледь жевріло.

“Старий Смауг наморився і спить, — подумав Більбо. — Він мене не побачить і не почує. Тож веселіше, Злоткінсе!”

Він забув чи й не чув ніколи, який добрий у драконів нюх. А ще з драконами та велика незручність, що вони можуть, коли насторожі, спати й пильнувати з одним приплющеним оком. Коли Більбо виглянув з отвору тунелика, йому здалося, що Смауг таки міцно спить, — дракон лежав у темряві, наче мертвий, тільки зрідка хропне чи випустить невидиму струминку пари. Злоткінс тільки хотів ступити на підлогу зали, коли завважив раптом тоненький, червоний, колючий промінь з-під приплющеної повіки лівого ока Смауга. Дракон лише прикидався, що спить! Він стежив за отвором тунелю! Хутко Більбо ступив крок назад і подякував долі за перстеника. Тоді заговорив Смауг.

— Ну ж бо, злодію! Я чую твій запах і чую твоє дихання. Підходь ближче!

Призволяйся знову — хоч би скільки ти взяв, я аж ніяк не збіднію.

Але Більбо не такий уже був і невчений, щоб зовсім не тямити, як слід поводитися з драконами. Тож, коли Смауг сподівався так легко виманити його зі сховку, він дуже помилявся. — Ні, дякую вам, о Смаугу Страхітливий! — відказав він. — Я не приходив по гостинці. Я тільки хотів глянути на вас і переконатися, чи й справді ви такі величні, як розповідають про вас у казках. Бо ж я тим казкам не вірив.

— А тепер віриш? — спитав трохи підлещений дракон, дарма що не вірив жодному його слову.

— Істинно пісні й казки жахливо недооцінюють вашу справжню велич, о Смаугу, найголовніше і найбільше з лих!

— У тебе гарні манери, як на злодія та брехуна, — похвалив дракон. — І титули мої начебто знаєш, хоч я чомусь не пригадую, чи раніше чув твій запах. Хто ти і звідкіля прийшов, смію тебе спитати?