Джон Толкін - Гобіт, або Мандрівка за Імлисті Гори (іл.)

Назорить своїми мерехтливими очиськами-ліхтарями сліпу рибину і блискавично її хапає. І м'ясце він любив. Не гидував гоблінятиною, коли міг запопасти. Але Гам-гам остерігався, щоб гобліни його не виявили. Хай-но котрийсь із гоблінів приб'ється до води в той час, коли Гам-гам вийде на полювання, — цей враз підкрадеться ззаду і задушить. Та рідко хто з потороч сюди потикався — щось їм підказувало: в глибині, там, де корениться гора, живе ще страшніше за них страховисько. Ще давно-давно, прокладаючи в надрах гори тунелі, вони дорилися до озера й переконалися, що далі йти нікуди; тут їхня дорога кінчалася, і нічого було сюди ходити, хіба Великий Гоблін пошле. Часом заманеться володареві рибки з озера, та бувало, що посланий по неї гоблін ні рибки не принесе, ні сам не вернеться.

Жив Гам-гам на кам'янистому, вкритому слизом острівці посеред озера. Там він якраз сидів і розглядав Більбо звіддалік своїми очищами-телескопами. Більбо його не бачив, зате Гам-гам чудувався з нього, бо ж бачив, що то ніякий не гоблін.

Ось він скочив у своє човенце і стрілою шугонув від острова, а гобіт сидів собі над водою вкрай спантеличений, марно сушачи голову, щоб знайти якийсь вихід.

Зненацька зовсім близько підплив до нього Гам-гам і зашепотів чи то зашипів-засичав:

— Блись на нас і плись на нас, мій дорогесссень-кий! Проссто святкова страва!

Ссмачний шматочок буде нам, гам-гам!

Оте своє “гам-гам” він завжди вимовляв з жахливим бульканням у горлянці — від того й ім'я своє дістав, хоч сам себе незмінно величав “мій дорогесенький”.

Почувши Гам-гамове сичання, гобіт мало з шкіри не вискочив. І тут просто перед себе побачив вирячені мерехтливі очі.

— Хто ти? — спитав він, виставивши вперед свого меча.

— Що ж воно таке, мій дорогесенький? — прошепотів Гам-гам — він завжди розмовляв сам із собою, не мавши товариша для розмови.

Саме цікавість змусила його підпливти до гобіта, адже в ту хвилину Гам-гам був якраз не дуже голодний. Коли б не це, то він спочатку схопив би цікаву істоту, а шепотів би потім.

— Я — Більбо Злоткінс, — відрекомендувався гобіт. — Я загубився від гномів і від чарівника і не знаю, де я, — та й знати не хочу, аби тільки вибратися звідси!

— І що там у нього в ручицях? — поцікавився Гам-гам, поглядаючи на меча, який йому не дуже подобався.

— Це меч, зроблений у Гондоліні!

— Сссс, — просичав Гам-гам і став зовсім чемний. — Чи не посидіти нам, мій дорогеесенький, та не побазікати з ним трошечки? Воно ж, мабуть, любить загадки, еге ж?

Гам-гам щосили старався показати себе добрим, принаймні поки що — поки довідається більше про того меча і його власника; чи той справді самотній, чи добрий на з'їжу і чи йому самому, Гам-гамові, справді дуже хочеться їсти. Нічого кращого, ніж загадки, господар озера не міг придумати. Загадувати й іноді відгадувати загадки — це була єдина гра, в яку він грався з іншими химерними створіннями, що жили в норах ще за догоблінських часів. А він же так давно жив глибоко-глибоко під цими горами, відірваний від своїх колишніх товаришів!

— Гаразд, — погодився Більбо, палко бажаючи дізнатися більше про потвору: чи вона таки сама, чи люта, чи голодна і чи дружить із гоблінами.

— Спершу ти загадуй, — сказав він, бо не мав часу придумати загадку. І Гам-гам просичав:

— Легка! — заявив Більбо. — Це про гору.

— То воно легко відгадує загадки? Нехай же позмагається з нами, мій дорогеесенький! Якщо дорогесенький загадає загадку, а воно не відгадає, ми з'їмо його, мій дорогеесенький. Якщо воно загадає нам загадку, а ми не відповімо, ми зробимо те, чого воно просить, га? Ми покажемо йому дорогу звідси, отак!

— Нехай буде так— не посмів перечити Більбо. Він до болю напружував свій мозок, намагаючись пригадати загадки, щоб порятуватися, щоб не бути з'їденим.

Оце він тільки й зміг придумати — думка про їжу не виходила йому з голови. Та й давня це була загадка, і Гам-гам, як і ви всі, знав відгадку.

— Проссто, проссто, — просичав він. — Зуби! Зуби, мій дорогессенький! Але у нас їх тільки шість. І загадав свою другу загадку: