Джон Толкін - Гобіт, або Мандрівка за Імлисті Гори (іл.)

Елронд знав усе про будь-які руни. Того вечора він оглянув мечі, що їх Торін і Гандальф узяли в тролячому лігвищі, й мовив — Не тролі їх зробили. Це старі-прастарі мечі — ще тих ельфів, яких тепер називають глибинними або карликами. Викували їх у Гондоліні для гоблінських війн. Перш ніж попасти до тролів, вони, певне, полежали серед награбованих скарбів якого-небудь дракона чи гобліна, адже дракони з гоблінами багато віків, тому зруйнували те місто. Цей меч, Торіне, руни називають Оркрістом, що стародавньою мовою Гондоліна означає “Гобліноруб”. Вельми славний меч! Це, Гандальфе, Гламдрінг — “Врагоріз”, якого носив колись гондолінський король. Бережіть їх, шануйте!

— Хотів би я знати, де тролі натрапили на ці мечі? спитав Торін, розглядаючи свій меч з новим інтересом.

— Не скажу напевне, — відповів Елронд, — але можні здогадуватися, що ваші тролі пограбували інших грабіжників, або ж назнали десь у горах півночі рештки якогось старого підземельного складовиська. Чув я, що є чимало забутих, незнайдених скарбів у занедбаних руднях, печерах Морії, що їх покинули гноми в часи гномо-гоблінської війни.

Торін задумався, а тоді сказав:

— Я шануватиму цього меча. Хай же він знову почне рубати гоблінів!

— Це бажання може здійснитися дуже скоро, хай-но ви опинитеся в горах! — засміявся Елронд. — Але покажіть мені вашу карту!

Господар узяв карту й довго розглядав, хитаючи головою; він недолюблював гномів за їхню пристрасть до золота, але драконів за їхню жорстоку лютість — ненавидів, і посмутнів, згадавши зруйноване місто Діл з його веселими дзвонами та спалені береги світлої річки Бистрої. Місяць блищав на небі широким срібним серпом.

Елронд підніс карту догори й подивився крізь неї на молочне світло.

— Що це? — здивувався він. — Тут є місячні літери — поряд із простими рунами, які говорять: “П'ять футів заввишки, і троє можуть увійти попліч”.

— А що воно за місячні літери? — схвильовано запитав гобіт. Як я вже казав раніше, Більбо полюбляв карти, а ще руни, літери та хитромудре письмо, хоч у нього самого, коли він писав, виходили ніби якісь тоненькі павутинки.

— Місячні літери — такі самі літери, як і руни, тільки ви їх не побачите, коли будете просто на них дивитися, — пояснив Елронд. — їх можна побачити лише тоді, коли карту просвічує місячне проміння, а буває ще й така секретність, коли треба, щоб місяць мав ті самі обриси й щоб був той самий день і пора року, якого ті літери нанесено на карту. Винайшли ці літери гноми; вони писали їх срібними перами — ваші друзі можуть це підтвердити. На цю карту літери нанесено, мабуть, у переддень середини літа при молодику — давно-давно.

— Що ж там написано? — водно запитали Гандальф і Торін, сприкрені, певно, трохи тим, що саме Елронд перший добачив ті літери, хоч, сказати правду, досі й не траплялося такої нагоди і хтозна, чи трапилася б колись іще.

— “Стань біля сірого каменя, де стукає дрізд, — прочитав Елронд, — і призахідне сонце останнім променем Дурінового дня вкаже замкову шпарину”.

— Дурін, Дурін! — вигукнув Торін. — Він був прабатько одного з двох племен гномів — Довгобородих — і предок мого діда.

— То що ж тоді таке Дурінів день? — поцікавився Елронд.

— Це перший день гном'ячого Нового року, — пояснив Торін. — Як усі знають, він є першим днем останнього місяця осені на порозі зими. Ми досі звемо Дуріновим той день, коли востаннє осінню місяць і сонце бувають на небі разом. Але ця порада навряд чи багато нам допоможе, адже нині нашого знання замало, щоб угадати, коли знову це повториться.

— Це ми ще побачимо, — заявив Гандальф. — Чи написано там ще щось?

— Нічого такого, що можна б розгледіти при цьому місяці,— відказав Елронд, віддаючи карту Торінові.

Потім усі повставали з-за столу й пішли до річки подивитись, як ельфи танцюють і співають у ніч на Купала.

Наступний ранок — ранок купальського дня — був такий гарний та свіжий, про який можна тільки мріяти: ані хмариночки на блакитному небі й сонячні блищики на воді. Мандрівники вирушили в дорогу, а навздогін їм лунали пісні з побажаннями доброї та короткої мандрівки. В серцях у них була готовність зустріти ще не одну пригоду, а в головах — точне знання про дорогу, якою вони повинні перейти Імлисті гори й потрапити в загірні землі.