Джон Толкін - Гобіт, або Мандрівка за Імлисті Гори (іл.)

І все ж Більбо, єдинчик Беладоннин, дарма що й з лиця був гобіт як гобіт і поводився, мов точнісінька копія свого статечного та завжди вдоволеного батечка, мабуть-таки, перейняв щось чудне від туківської вдачі. Те “щось” ніби тільки чекало слушної нагоди, щоб вигулькнути назовні. Але нагода все десь барилася, поки Більбо Злоткінс ріс, а гобіти, до речі, доросліють десь років аж під п'ятдесят. Коли ж наш гобіт виріс, то вже ніхто не сумнівався, що він як жив безвиїзно в чудовій батьківській норі, так і вік свій там звікує.

Якось воно так склалося, що одного тихесенького ранку, давно-давно, ще коли на світі було менше гамору та більше зелені, а гобітівське плем'я було ще численне й багате, Більбо Злоткінс, поснідавши, курив біля своїх дверей довжелезну люльку, що трохи не торкалася вовнистого, дбайливо розчесаного. волоссячка на пальцях ніг. Аж гульк — іде Гандальф. Гандальф! Аби ви почули бодай трохи з того, що я чув про Гандальфа, — а чув я лише малу дрібку всього, що про нього можна розповісти, — то ви б уже нашорошили вуха, чекаючи найнеймовірніших історій. Скрізь, хоч би де він проходив, дивовижні історії та пригоди так і пурхали йому з-під ніг. Багатенько літ минуло відтоді, як Гандальф був востаннє завітав до гобітівського краю під Горою. Власне, Гандальфа гобіти не бачили, відколи помер його приятель — старий Тук, і вже й не пам'ятали гаразд, який-то він з виду. Всі вони були тоді ще малі гобітенята, а він весь цей час мандрував у своїх справах по далеких краях, що за Горою та по той бік Водиці.

Того ранку Більбо побачив перед себе просто дідка та й годі: високий, гостроверхий синій капелюх, довгий сірий плащ, довга біла борода поверх сріблястого шарфа, величезні чорні черевики на ногах — одне слово, нічого незвичайного.

— Доброго ранку! — перший привітався Більбо, і він справді сказав те, що думав.

Сонце сяяло, а трава так зеленіла!

Але Гандальф тільки зиркнув на гобіта з-під довгих кущуватих брів, що стриміли далі, ніж сягали криси його тінявого капелюха.

— Що ви цим хочете сказати? — запитав він нарешті.— Чи ви зичите мені доброго ранку, чи хочете сказати, що сьогодні добрий ранок, — байдуже, хочеться мені, щоб він був добрий, чи ні? Чи, може, що вам добре цього ранку? Чи що слід бути добрим у такий ранок?

— Усе це зразу, — відказав Більбо. — А ще такого прегарного ранку добре викурити люлечку надворі.

Як є у вас при собі люлька, то сідайте, почастуйтеся моїм тютюнцем! Поспішати нікуди — у нас цілий день попереду!

І Більбо вмостився на стільчику під дверима, схрестив ноги та й пустив чудове сизе кільце диму, яке не розпалось, а піднялося високо в повітря і попливло за Гору.

— Дуже мило! — похвалив Гандальф. — Тільки ніколи мені сьогодні пускати димові кільця. Я саме намислив одну пригоду й шукаю, хто б це пристав до мене, а знайти на таке охочого ой як нелегко.

— Ще б пак — у цих краях! Ми прості тихі люди, і нам ті пригоди зовсім ні до чого. Пригоди — це ж докука, турботи, дурний клопіт! На обід через них спізнюєшся! Не доберу, що в них взагалі дехто бачить хорошого! — гнівно вирік пан Злоткінс і, засунувши великого пальця за шлейку, пустив із рота ще більше димове кільце. Тоді видобув з кишені свою ранкову газету і почав читати, удаючи, ніби вже й не помічає дідка. Собі він зміркував, що той, мабуть, трохи не його поля ягода, а як так, то хай забирається геть. Але дідок і не думав нікуди рушати. Він сперся на свою патерицю і мовчки втупився у гобіта, поки тому аж моторошно стало. Більбо навіть трохи розсердився.

— Доброго ранку! — сказав він нарешті.— Не треба нам тут ніяких пригод, красненько дякую! Пошукайте собі охочих десь за Горою чи по той бік Водиці.

Цим він хотів сказати, що розмову закінчено.

— І для чого лишень не вживаєте ви оте “доброго ранку”! — здивувався Гандальф. — Тепер ви маєте на думці, що хочете позбутися мене і що добра не буде, поки я не піду звідси геть.

— Та що ви, що ви, добродію! Стривайте-но, я, здається, не знаю, як вас звати?

— Еге ж, еге ж, добродію! А як звати вас, я таки достеменно знаю, пане Більбо Злоткінс. І ви теж, безперечно, знаєте моє ім'я, тільки забули, що воно належить мені. Я Гандальф, а Гандальф — це я! Подумати лишень — дожився, що син Беладонни Тук відбрикується від мене “добрими ранками”, так наче я припхався до нього під вікно гудзики продавати!