Джон Толкін - Гобіт, або Мандрівка за Імлисті Гори (іл.)

— Прощавай, Баліне! — мовив Більбо. — Прощавай, Дваліне! Прощавайте і ви, Дорі, Норі, Орі, Оїне, Глоїне, Біфуре, Бофуре й Бомбуре! Хай ваші бороди ніколи не стануть ріденькі!— І, повернувшись до Самітної гори, додав — Прощавай, Торіне Дубощите! Прощавайте, Філі й Кілі! Хай пам'ять про вас ніколи не зів'яне!

Тоді гноми, постававши перед своєю брамою, вклонилися низенько, але слова застрягли їм у горлянках.

— Прощавай! І щасливої мандрівки, де б ти не мандрував! — спромігся нарешті Балін на напутнє слово. — Завітай до нас, коли ми знову прикрасимо наші зали й палати, і ми на твою честь улаштуємо чудовий бенкет!

— І ви, коли йтимете повз мій дім, — сказав Більбо, — не топчіться на порозі, заходьте зразу! Чай о четвертій, але я радий кожному з вас в будь-який час!

І, відвернувшись, пішов геть.

Військо ельфів рушило у зворотну путь. Хоч і сумно було, що порідшали їхні лави, та вцілілі воїни-ельфи раділи, що віднині надовго веселіший стане північний світ. Дракон згинув, гобліни були розбиті — й гожі створіння мріяли про майбутню радісну весну.

Гандальф і гобіт їхали позад лісового короля, а поруч них великими кроками йшов Беорн, знов у людській подобі,— велетень сміявся і голосно співав пісень. Так вони й підійшли до Чорного лісу, північніше від того місця, де з лісу вибігала Лісова річка. Тут усі зупинилися, бо чарівник із Більбо не хотіли входити в ліс, хоч як король запрошував їх погостювати в його палаці. Вони намірялися їхати все попід узліссям, а тоді — навколо північного краю лісу, пусткою, що лежала між ним і підгір'ями Сивих гір. Перед ними лежала довга, безвідрадна дорога, але нині, коли гобліни були приборкані, вона здавалася безпечнішою за жахливі стежки під чорними деревами. До того ж Беорн теж ішов з ними.

— Прощавай, королю ельфів! — сказав Гандальф. — Хай тобі весело живеться серед зеленого листу, поки світ іще молодий. І нехай завжди веселі будуть твої підданці!

— Прощавай, Гандальфе! — мовив король. — Щоб ти завжди з'являвся там, де тебе найдужче потребують і найменше сподіваються! Що частіше ти гостюватимеш у моїм палаці, то більше буде мені радості!

— А я прошу тебе, королю, — затинаючись і переступаючи з ноги на ногу, сказав Більбо, — прийняти цей подарунок!

І простяг намисто із срібла й перлин.

— Чим же, о гобіте, заслужив я на цей подарунок? — спитав король.

— Ну, знаєте, я думав, — ніяково провадив Більбо, — що, гм, треба б якось віддячити за вашу, гм, гостинність. Тобто я хотів сказати, що й злодії мають свою гідність. Я випив чимало твого вина і з'їв багато твого хліба.

— Я прийму твій подарунок, о Більбо Славний! — урочисто мовив король. — І я оголошую тебе другом ельфів і благословенним. Хай твоя тінь ніколи не стане коротша (а то красти буде надто легко)! Прощавай!

Тут ельфи повернули до лісу, а Більбо — на свою довгу зворотну дорогу.

Скільки ще зазнав він випробувань і пригод, поки добувся додому! Дикий край був таки дикий, і, крім гоблінів, там водилося ще багато всяких лихих створінь. Але з гобітом були тепер он які два провідники й охоронці: чарівник — до самого дому, та Беорн — більшу частину дороги! Тож йому жодного разу не загрожувала велика небезпека. Так чи так, а до середини зими Гандальф і Злоткінс, обігнувши півлісу, опинилися перед дверима Беорнового дому. Тут вони трохи й підзимували.

Якраз у всьому краї весело зустрічали Новий рік, і люди з усіх усюд плавом пливли до Беорна — він запрошував усіх. В Імлистих горах гоблінів зосталося мало, та й ті, нажахані, ховалися по найглибших норах. Вовків-уоргів зовсім не стало в лісах, і люди ходили скрізь без страху. Беорн, заживши великої шани в краї, став згодом правити всіма просторими землями, що лежали між Імлистими горами й Чорним лісом. І, як твердять легенди, його нащадки в багатьох наступних поколіннях зберігали здатність прибирати ведмежу подобу; декотрі з них були похмурі й лихі на вдачу, та більшість — душею схожі на Беорна, хоч, може, не такі великі й дужі. За їхніх часів останніх гоблінів вигнано з Імлистих гір, і запанував цілковитий мир і спокій за межею Дикого краю.

Настала весна — така погожа, лагідна й сонячна, коли Більбо й Гандальф розпрощалися нарешті з Беорном. Хоч як тужив гобіт за рідною домівкою, а Беорнів дім покидав з жалем, бо ж квіти в господаревім садочку квітували незгірш, ніж у розповні літа.

Довга була їхня дорога, поки вийшли на той самий перевал, де минулого разу їх спопали гобліни. Але якраз був ясний ранок, і, озирнувшись назад, чарівник і гобіт побачили біле сонце, що заливало сяйвом широкі простори. Вдалині синів Чорний ліс, але навіть нині, навесні, узлісся його було темно-зелене. А ще далі, куди ледь сягав зір, видніла Самітна гора. Блідо блищав на її вершині ще не розталий сніг.