Илья Новак - Сонячна магія

Стало дуже тихо. Каштелян, Гаргантюа й Блюмкін по черзі глянули один на одного, потім на Геба.

Несподіваний здогад виник у голові Геба, і він у свою чергу окинув поглядом супутників і звернувся до гнома:

— Грюон, ви теж із Цукату?

Блюмкін скосив око на Каштеляна й відвів погляд.

— Чому ви мовчите? Що таке Цукат? Де він перебуває? — від обурення Гебвін застукав кулаком по підлозі. — Я вважав, що Цукат — це казка…

— Ха, казка! — пирхнув магопес. — Звісно, ні.

— Каштеляне, я хочу знати, через що ви з Тодолом стали ворогами. Ви постійно щось приховуєте від мене.

— Це довга історія, — відгукнувся магопес. — Розповідь займе багато часу.

— Ну то й що? Нам же нікуди поспішати, ми однаково не можемо вийти.

— Гаразд, тоді слухай, Геббі. Колись ми з Бардо Тодолом були друзями. Близькими друзями. Мешкали на окраїні Цукату, в найбіднішому районі, і всі свої сили віддавали чароплітству. Чаропльоти, — роздільно повторив він. — Так називають там магів.

— Так, ми були могутніми чаропльотами, — провадив Каштелян. — Могутніми… і бідними. Розумієш, Геб, сама по собі магія не дає прибутків. Увесь вільний від сну та їжі час і всі сили твої ідуть на вдосконалення вмінь, на те, щоб здобувати нові знання. Ми були могутніми чаропльотами, однак тулилися на околиці Цукату. Спершу це не мало ніякого значення — надто нас поглинули наші заняття, й ми не зважали на такі дрібниці, як старий одяг, вбога їжа, відсутність зручностей. Ми писали книги, кожен свою. Книгу всього свого життя… І обоє були щасливі. Однак із віком злидні почали набридати. Нас мучило запитання: чому найостанніший дурень, що отримав багатство в спадок від батьків, купається в розкоші й при цьому жодного разу в житті пальцем об палець не вдарить, аби цю розкіш заслужити, а ми, найрозумніші з розумних, бідуємо, як церковні миші? Повторюю, це пригнічувало нас обох, хоча друга мого Бардо Тодола — набагато сильніше. І одного разу ми вирішили, що час розбагатіти.

Гагрантюа й Грюон Блюмкін слухали магопса так само уважно, як і Геб. Напевне, в подробицях цієї історії дотепер не знав ніхто, крім Бардо Тодола й Каштеляна.

— Атож, саме так, одного чудового дня ми просто вирішили, що мусимо стати багатими, — неквапом провадив він, — і тоді виникло питання, яке ставить кожен, хто вирішив розбагатіти: як? Саме Тодолу спала вдала думка. Він згадав про одного нашого знайомого дракона. Цей старійшина крилатого племені прозивався Гулгором і жив у печері на вершині великої гори. Він був останнім представником давнього роду, який подарував світові не маленьких безмозких драконів, яких у Цукаті використовують для перевезень, але могутніх, величезних, розумних чудовиськ. Ми піднялися на гору, де жив Гулгор, знайшли печеру дракона і запропонували йому позичити нам частку своїх скарбів, щоб… — Каштелян глянув на завороженого розповіддю Геба й своїм звичайним рипучим голосом закінчив: — Надто довго про все це розповідати. Врешті-решт Гулгор дав нам те, що ми просили. Не зовсім віддав, але дозволив скористатися. Ми розбагатіли, потім посварилися, Тодол вирішив мене вбити, я сховався від нього в такому місці, де, як гадав, він ніколи мене не знайде… Але все-таки він зробив неможливе й розшукав мене.

Від такого несподіваного закінчення історії Гебвін розгубився.

— І все? Ну чому ти весь час щось приховуєш!

— Щоб ти не збожеволів, Геббі.

— Не називай мене Геббі!

Він підхопився, кусаючи губи, почав ходити від стіни до стіни. Зрештою Гебвін зупинився перед дверима, нагнувся, розглядаючи широку замкову шпару, посмикав ручку.

— Спробуй відчинити, — запропонував Каштелян, уважно спостерігаючи за ним.

— Як же я їх відчиню?

— Не знаю. Просто спробуй.

Геб знизав плечима, знову посмикав ручку, а по тому, не довго думаючи, застромив у шпару мізинець і повернув його.

Щось клацнуло.

— Ага! — вигукнув задоволений Каштелян. — Чудово!

Геб, сам не вірячи тому, що в нього вийшло, втретє потяг ручку. Двері залишилися замкненими, але тепер їх заважав розчинити тільки засув із зовнішнього боку.

— Але як?.. — почав він, задкуючи від дверей.

Каштелян мовчав.

Засув брязнув, у двері простромилася голова вартового, який сторожко оглянув кімнату. Погляд затримався на магопсі. З’явилася перемотана ганчіркою рука й поманила бранців.

— Виходити по одному. Повільно.

Під пильними поглядами чотирьох озброєних гномів бранці пройшли в сусідню кімнату, де чекав Головнокомандувач. Він сидів з випростаною спиною, так, начебто рушницю проковтнув, і слухав музику, що долинала з розтруба грамофона на білій тумбочці.