Илья Новак - Сонячна магія

— Ви залишили його просто на вершині бархану?

— Звісно, ні. Бачите, в Цукаті живе моя рідна сестра. Вона швачка. Відверто кажучи, голку я взяв у неї. Звичайно, сестра намагалася відраяти мені вдаватися до такого, але коли зрозуміла, що я твердо вирішив подорожувати таким чином, погодилась опісля засипати книгу піском. Я не хотів бодай щось змінювати, адже це була магічна книга. І вона лежала в піску розгорнута, розумієте? Виходить, вона мусила залишатися на тому самому місці, в такому самому положенні, як я її знайшов…

— Ви вирушили туди, навіть не знаючи, як усе складеться?

Грюон знизав плечима.

— Я ж повернувся, чи не так? — його брови піднялися. — Звичайно, це з моєї провини Тодол знайшов Зубастика. Коли в сторінки встромилася голка, магія книги почала повільно витікати по ній, і Тодол виявив це. Але так чи інакше, ми знову тут, і пригода вдалася на славу.

Хлопець на піску поворухнувся, його повіки здригнулися.

— Вставай, — сказав Гагра.

Геб розплющив очі й побачив високе блакитне небо. По ньому повзли хмари, і крізь них…

Гебвін скрикнув, затуляючись долонею від блискучої, розжареної кулі, що висіла далеко вгорі, над хмарами.

— Що це?! — закричав він, звиваючись на піску. — Де я? Каштеляне, це ти? Що це горить у небі? Воно зараз упаде на нас!

Старий зі світлою кучерявенькою бородою та обличчям у яскравому ластовинні відповів:

— Та ні, заспокойся. Це лише сонце. Ти ще звикнеш, просто не дивися прямо на нього, можеш осліпнути.

— Де я? — розгублено повторив Геб. Намагаючись не дивитися вгору, він повільно встав. Те, що Каштелян назвав «сонцем», заливало все навколо гарячим золотим світлом. Було спекотно й задушливо.

Маг обвів Гебвіна уважним поглядом від голови до ніг.

— Так… Ну що ж, я створив настільки сильне заклинання, що воно змогло матеріалізуватися в реальному світі. Це робить мені честь. Незвичайна місцина, чи не так? Для тебе незвичайна. Гаразд, слухайте всі. Зараз ми йдемо в місто, намагаючись не привертати до себе уваги. Я не зовсім розумію, куди подівся Бардо Тодол. Тобто, не Бардо Тодол-людина, а його книга. «Зубастика» закрито, але що з «Бардо Тодолом»? Ходімо.

Гаргантюа, Грюон Блюмкін і Каштелян почали спускатися до підніжжя бархану. Геб зробив крок, зойкнув і підскочив, коли щось кольнуло його в п’яту. Він присів навпочіпки, обережно розгріб пісок і двома пальцями опустив на долоню свою знахідку.

Довга голка з потьмянілого від часу срібла з тонесенькими золотавими прожилками. Вузьке вушко на одному кінці й малесенькі, дірочки на іншому, які ледь можна було розгледіти.

Геб підніс долоню близько до очей, сподіваючись розгледіти отвори рудника, але, звичайно ж, нічого не побачив. Тоді він застромив голку в свій комір і випростався.

Супутники повільно йшли далі крізь гаряче марево, яке струменіло над барханами. Геб нерухомо стояв на вершині й дивився вдалину. Вітер тихо зашелестів піском, і це нагадало Гебвіну звук, з яким перегортають сторінку книжки.

Перед ним розстилалося місто Цукат — і нічого дивовижнішого за це місце Геб Гебвін не бачив у своєму житті. Але, з іншого боку, у своєму житті він взагалі поки не бачив майже нічого. Адже, що не кажи, а справжнє його життя почалося всього кілька хвилин тому, з голосним стукотом книги, яку закрили.