Илья Новак - Сонячна магія

Старійшини племені, кілька наймогутніших воїнів, вождь, Гаргантюа, Геб і врятований карлик сиділи на хутряних підстилках навколо багаття, що горіло в центрі намету. Прикрашали намет дублені шкіри з малюнками. Здебільшого там були чоловічки зі списами, що переслідували якихось рогатих тварин.

У руки гостям дали глиняні мисочки з густою гарячою рідиною, а також палички, на яких було нанизано шматочки чогось добре обсмаженого. Рідину можна було пити, а шматочки їсти, хоча до кінця бенкету Геб так і не зрозумів, чим саме їх пригощають.

Каштелян влаштувався трохи осторонь. Іноді він з огидою принюхувався до рідини у своїй мисці, після чого рипучим голосом повідомляв усе, що він думає про кулінарні вміння гірських ельфів. Обабіч трикутного входу в намет лежали двоє волохатих собак. Коли магопес починав говорити, вуха їхні ставали сторч, собаки підводили голови і з цікавістю дивилися на нього.

— Дирибим! — вождь ляснув Геба по плечі так, що той мало не перекинувся головою в багаття. — Кирдих дирибим Тадол.

— Гагра сказав, ми не друзі Тодола, а навпаки — дирибим… вороги, тобто, — пояснив Гаргантюа у відповідь на ще один запитливий погляд Гебвіна. — І збираємося його того, кирдикнути… Як би це перекласти на мову білих людей? Ум’яти. Уплести. Затюкати. Причавити п’ятою. Взяти під ніготь.

Неподалік від Гебвіна сидів той, кого ельфи хотіли спалити. Геб скосив на нього погляд, й досі дивуючись — гном це чи не гном? На зріст Гебу до пояса, худий та тонкий, чоловічок мав на собі вузькі штани, шкіряну куртку та оксамитові чобітки. На світлому вилицюватому обличчі блищали намистинки поту, нижня щелепа, непропорційно велика в порівнянні з усім іншим, рішуче виступала вперед. Все-таки не гном, подумав Геб. Гноми бородаті, широкі такі, кремезні, а цей…

У цього обличчя було чисто виголене, крім ділянки шкіри над верхньою губою, де були піскового кольору вуса. З-під них стирчала люлька з коротким мундштуком і широкою чашечкою. Біляве, немов лляне волосся було розчесане на акуратний прямий проділ.

Врятований поглядав навколо зарозуміло, але без злості.

— Ви зацікавилися моєю скромною персоною? — неголосно запитав чоловічок. — Можливо, бажаєте познайомитися з тим, хто сидить перед вами біля багаття цих… — карлик скоса глянув на мисочку в своїй руці, — хлібосольних ельфів?

Він кивнув самому собі, присунувся ближче й повів мову далі:

— У такому разі, дозвольте повідомити, що мене кличуть Грюон Блюмкін. Гном, — тут він замовк, виразно глянув Гебові у вічі.

Через деякий час той зміркував, чого саме від нього чекають, відкашлявся й мовив:

— Геб Гебвін, — і замовк, оскільки не знав, що тут ще можна сказати.

Виникла тривала пауза. Нарешті Грюон Блюмкін, який очікував, видно, продовження, але так його й не дочекався, підвів ліву брову:

— Що завжди приємно дивує мене, що мені найбільше подобається в співрозмовникові, то це вміння бути небагатослівними, висловлюватися стисло й по суті. Не приховаю, ви відразу ж здобули найщирішу мою прихильність, наймиліший Геббі, коли настільки вичерпно відгукнулися на мої велемовні просторікування.

Тут у розмову втрутився Гаргантюа, котрий, як Гебвін раптово з подивом зрозумів, знав Грюона Блюмкіна раніше.

— Як справи у славного слідопита? — запитав Гагра, відволікаючись від дружньої бесіди з Мангулом Гуром. — Чи така сама тверда його рука, чи по-колишньому прудкі ноги?

— Незважаючи на те що кінцівки мої трохи затерпли від довгого стояння у прив’язаному вигляді до довгого ціпка, іменованого гостинними ельфами «тичкою», тепер, зважаючи на все, до них повернулася колишня рухливість і гнучкість, — чемно відповів Грюон.

Оскільки саме в цей момент один із воїнів підсів до Блюмкіна та заговорив із ним, Гебвін повернувся до Гаргантюа й тихо спитав:

— Хто він?

Гагра глянув на Блюмкіна, що з піднятою бровою вислуховував просторікування, ельфа-воїна, й також тихо відповів:

— Біловолосий карла — видатний мисливець і слідопит.

— А за що ельфи взяли його в полон?

Гагра замислено почухав лоба.

— Колись нічия нога, крім взутих у мокасини ніг вільних ельфів, не ступала по снігу цих гір, — неквапливо почав він. — Гори належали лише ельфам, так. Але ось одного разу тут з’явилися карли й розпочали велике будівництво. Старійшини ельфів, незадоволені цим, спустилися до озера, щоб поговорити з головними карлами, але… — Гаргантюа сумно зітхнув, — карли не схотіли слухати їх. Вони посміялися зі старійшин, прогнали їх і продовжили своє будівництво. Незабаром віковічну тишу гір порушило ревіння вагонів Дорогоцінної Дороги. Воно лякає дітей і порушує нічний сон дорослих. З того часу ельфи й карли ворогують. І він був одним із тих, хто хотів якось домовитися з ельфами й не зачиняти ворожнечі.