Тетяна Винокурова-Садиченко - ЖАРТ. Із життя психів

- Дуже він мені треба. У мене своїх - о! - і вона провела пальцем по шиї, показавши, скільки це «о». Далі урок пішов як завше. Тихий гомін, надривання зарубіжки біля дошки, поодинокі відповіді тих, що вчаться. Маячню вони верзли. Той, хто добре вчиться в школі, завжди так: верзе на уроках маячню, старанно пише конспекти, виростає стандартною сірою особистістю, хіба що лише старанною. Ні, часом трапляються генії, встигають і все робити у школі, й бути неординарними. Та як нечасто це буває! І от стандартні заучки верзуть свою звичну маячню: цей - хороший, цей - поганий, це - так, а це - ось так. І ніяк інакше. Дурні, хіба ж так можна? Що з вас виросте? Навіть Юлька була ближчою до Інки. Її нерозумність (або просто поки що неосвіченість, або талант, присвячений чомусь іншому, танцям, наприклад) сприймалася набагато легше, ніж псевдорозум тих, що старанно вчаться. Чому «псевдо»? Інка не знала. Вона була ще маленькою, тому багато чого не знала. Та багато в чому впевнена була просто так, - і теж через те, що була маленькою. Коли ти переповнений юнацьким максималізмом, тобі нічого не потрібно доводити, будь-яка твоя думка відразу стає аксіомою. Дуже важко пізнавати світ в отакому аксіомному стані. Тому Інка знову, - і вже вкотре, - вилаяла себе й вирішила, що діти - не дурні, що вони - припустимо дурні. Одразу ж полегшало.

І нарешті - дзвоник. Підхопилися, загомоніли, вилетіли з класу - рій скажених малих дурнуватих (припустимо) мух. Декотрі не квапилися, чогось хотіли від Інки, щось розповідали, питали. Від них Інка дізналася багато нового. Наприклад, про те, що з зарубіжної проходили «Злочин і кару» Достоєвського.

- Куди ти зараз? - спитала Юлька.

- До Бориса Едуардовича, - відповіла Інка, ризикуючи своєю репутацією.

- А-а, - сказала Юлька, і в її насмішкуватому погляді виникло нещодавнє Елчине запитання. Що ж, нехай воно там і залишиться. Інчина репутація постраждає більше, якщо Юлька вирішить, що вона йде до вчителя вчитися. А це… Це нормально. Для дівчат її віку. Інка замислено подивилася на сумку, на конспект. Нарешті просто взяла його до рук і попрямувала з класу.

Борис Едуардович сидів на підвіконні й палив, пускаючи дим у відчинену кватирку. Інка обережно причинила за собою двері.

- Добрий день, - тихо привіталася. Вчитель лише зиркнув на неї та знову затягнувся. Він завжди багато палив, коли перенервує, - а нервувати йому доводилося постійно. Не дивно, адже йому постійно доводилося терпіти цих (припустимо) дурних дітей. Він добре знався на своєму предметі, був розумний (як для школи, то аж надто розумний) дядько, проте аж ніяк не педагог. Йому б у науково-дослідницьких інститутах працювати, а він тут, у середній школі, втовкмачує в дурні голови те, що й козі зрозуміло. Козі зрозуміло, а їм - ні. Мало того, знаючи про підвищену чутливість вчителя, діти часто діставали його до живих печінок просто так, заради жарту. Не раз, грюкаючи дверима, вилітав він із кабінету на грані істерики, а вони, ідіоти (ні-ні, зараз не припустимо, ніяк не припустимо, просто ідіоти) ще й пишалися цим. Які ми гарні, які ми модні, фізика довели! Інка дуже добре знала вчителя. Знала, що допитливість, цікавість, розум - це те, що йому й потрібно від них. Запитаннями його не можна було довести. Таке Інка вміла робити й сама, та з ним це не пройшло би. Його ображали байдужість, нерозуміння і небажання взагалі щось розуміти. Інка часом доводила вчителів. Просто брала мозковим штурмом. І вони, дорослі люди, нерідко здавалися перед нею, перед малим рудим зухвалим дівчиськом, плутались у власних поясненнях і врешті-решт сердилися, нервували, просто боялися зізнатися: цього я не знаю, а в цьому, дитино, був неправий.

А Борис Едуардович не боявся. Він розмовляв з Інкою не як з дитиною, а як з рівнею, з другом, з бойовим товаришем. Вони разом штурмували Всесвіт. І Всесвіт потроху піддавався. Цим учитель і подобався їй. І вона йому теж. Саме завдяки його старанням, його та ще декількох викладачів точних наук, де Інка добилася величезних успіхів, саме завдяки їм дирекція ще вибачала їй прогули.

- Знову придурки? - співчутливо спитала вона. Борис Едуардович поглянув на неї. На цей раз погляд був трохи довший, уважніший. А ще Інка помітила в ньому якусь розгубленість.

- Не треба, Інночко, так про них. Вони ж діти. Нерозумні діти.

Вчителі тому й існують, що існують нерозумні діти. Щоби зробити з них розумних: спрямувати кудись, чомусь навчити, щось пояснити…

- Здається мені, що це не так. У чому виявляється їхня нерозумність? Чим вони відрізняються від розумних? Небажанням навчатися, Борисе Едуардовичу. Тобто, вони просто ненавчальні, бо самі цього не хочуть.