Тетяна Винокурова-Садиченко - ЖАРТ. Із життя психів

Цей двір, оточений височенною стіною, скидався на колодязь. Тільки звідси не видно було ні сонця, ні зірок. Лише височезне і чомусь завжди сіре небо. Раптом хтось поруч театрально, із пронизливим свистом прошепотів:

- Гей!

Янгол підстрибнув іще раз. Від несподіванки. Озирнувся, та поруч нікого не побачив. «Гей» повторилося звідкись ізнизу. Янгол опустив очі. У кущах сидів якийсь хлопець. Янгол не здивувався, він до такого звик - черговий шизофренік.

- Чого тобі? - спитав він.

- Тихіше, тихіше, - прошепотів шизофренік, - нас можуть почути!

Налякав! Він своїм шепотінням уже перебудив половину бабусь на лавках. Янгол закотив очі, всім своїм виглядом демонструючи, як дістали його подібні шифри. Псих не образився. Психи взагалі нечасто ображаються, бо не розуміють образ. Вони просто на іншій хвилі.

- Слухай… а ти це… ти і справді Янгол?

- Справді, - позіхнувши, трохи тихіше відповів він.

Все ж таки шкода підставляти людину, повзла ж до нього під кущами, щоби спитати, чи не янгол він. Янгола завжди дивувала якась солідарність і повна довіра між психами: Наполеон так Наполеон, твій собака так твій собака (хіба що лише трішечки схожий на твій кросівок, що його ти тягаєш за собою на мотузку), Янгол так Янгол. Ось і зараз хлопець під кущем довірливо посміхнувся, очі засвітилися.

- Янголе… а можна в тебе щось попросити?

- Давай, - дозволив Янгол.

До такого він уже звик теж. У його янгольство психи вірили так, що інколи це аж занадто було. Наприклад, одна страшенно релігійна бабуся постійно намагалася помолитися йому, інша передавала щодня привіт своєму чоловікові на небеса й дуже цікавилася, чи не ходить він там часом наліво; Янгол передавав їй відповіді від нього й казав, що ні, не ходить, - просто, щоб тій бабусі було не так журно самій. Людям чомусь завжди журно, коли вони самі. Вони ж несамодостатні істоти, їм потрібен хтось поруч, чиєсь розуміння й підтримка. Або просто, щоби хтось існував неподалік. Вони бояться самотності, бояться самих себе…

- Значить так, - почав загинати пальці той під кущем, - бінокля, ліхтарика… або ні, інфрачервоні окуляри краще, шапку-невидимку…

- Стривай, стривай, - здивувався з такого прохання Янгол, - а з якого це переляку я повинен видати тобі такий інвентар?

- Ти ж Янгол, - аж образився шиз, - ти повинен допомагати.

- І в чому тобі все це допоможе? - насмішкувато примружився Янгол.

Псих озирнувся, поманив його пальцем, присунувся ближче й довірливо прошепотів:

- За мною стежать.

Ой, пробачте, пробачте, ніякий це не шизофренік, це - параноїк.

- Хто стежить? - спитав Янгол.

- Китаєць, - пояснив псих.

- Який китаєць?

- Отакий, - і співрозмовник розтягнув паль-цями очі, перетворивши їх на вузенькі шпаринки.

- Ага, - багатозначно протягнув Янгол. - Знаєш, хлопче, я з радістю тобі допоміг би, та зараз навряд чи зможу щось зробити.

- Чому? - знову образився той. - Ти ж Янгол!

- Бачиш? - він кивнув на стіну. - Я замкнений тут, як і ти.

- А чому ти не полетиш звідси?

Янгол позіхнув, присів поруч. Він завжди дивився на співрозмовника трохи зверху, проте це вже почало фізично втомлювати.

- Крила не працюють, - довірливо признався психові.

- А чому не працюють?

- Дзеркало розкололося…

- Ага… - з таким же багатозначним виглядом кивнув псих.

Посиділи, помовчали.

- Слухай, - раптом загорівся надією співрозмовник, - а Бог не зможе тобі допомогти?

- Бог? - Янгол посміхнувся. - Як тебе звати, хлопче?

- Дмитро.

- Розумієш, Дмитре, - почав пояснювати він, - Бог має владу над світом лише під час його створення. Далі Всесвіт живе самостійним життям. Розвивається сам по собі. А Бог може лише безсило спостерігати за цим розвитком.

Дмитро позіхнув. Замислився.

- Слухай, - сказав він після павзи, - а якщо це… Якщо під час створення створити ще й когось, хто надалі виконуватиме твої розпорядження у Всесвіті… Ну, це так само, як передати владу… А що, Бог не додумався до такого?

Янголові запитання сподобалося. Йому взагалі подобалося, коли люди отак легко переходять від особистих проблем до загальних. А не навпаки (як це властиво більшості). І Дмитро йому сподобався, здався хлопцем гарним, розумним.

- А хто такі, по-твоєму, янголи? - він швидко посміхнувся, підвівся і знов підстрибнув.

- Добре, - кивнув Дмитро. Він зрозумів, що розмову закінчено. - Ну, я це… поповз?

- Повзи, - знову приземлюючись, дозволив Янгол.

- Але якщо вийде… Якщо дзеркало полагодять… ти допоможеш?