Анджей Сапковский: Зерно правди

— Ні.

— От і я не знав, сміятися мені чи плакати над своєю долею падлючою… Жалко мені стало купчини, бачити не міг, як його трясе з переляку. Запросив його до себе, пригостив, ну, а коли той уже від’їжджав, насипав йому в капшука золота і самоцвітів. А треба тобі сказати, що ще з татусевих часів зосталось у підвалах замку багато всілякого добра і не знав я, признатися, що з ним тепер чинити. Міг собі дозволити зробити жест. Купчина сяяв, та так уже дякував, аж весь обплювався. Певно, він десь похвалився своєю пригодою, бо не збігло й двох місяців, як прибув сюди другий купець. Мав уже з собою напоготові добрячу торбу й дочку. Теж непогану з себе.

Нівеллен випростав ноги під столом і потягнувся так, аж залускотіло крісло.

— З купцем ми раз-два й домовились, — провадив він. — Постановили, що він залишає її мені на рік. Я мусив підсобити йому покласти торбу на мула, сам би він не підняв.

— А дівчина?

— Якийсь час, уздрівши мене, мало не тіпалася в корчах: переконана була, небога, що я її з’їм. Але вже через місяць ми їли за одним столом, розмовляли про те, про се, і вибиралися на довгі прогулянки. Та хоч і була вона мила і на диво кмітлива дівчина, язик у мене заплітався, коли я з нею балакав. Бачиш, Геральте, я завжди був несміливий з дівчатами, завжди виставляв себе на посміховисько. Навіть дівки-служниці, з вимазаними гноєм литками, якими хлопці з дружини крутили, як хотіли, навіть ті глузували з мене. На що можна, думав я, сподіватися з такою мордякою. Я не спромігся навіть якось натякнути на причину, що змусила мене так дорого заплатити за рік її життя тут. Рік той тягнувся, як сморід слідом за народним ополченням. Нарешті з’явився той купець і забрав її. Я ж у розпачі замкнувся в домі й кілька місяців не хотів бачити жодних прибульців з дочками, які сюди час від часу навідувалися. Та після року, проведеного без будь-якого товариства, я зрозумів, як то воно тяжко, коли нема до кого озватися словом.

Страховисько видобуло з себе звук, чи то гикнуло, чи зітхнуло з жалю до себе.

— Наступну, — сказало воно, трохи помовчавши, — звали Фенна. Була вона маленька, метка щебетуха, справжня синичка. Ця мене зовсім не боялася. І от якось, була якраз річниця мого перетворення, перепили ми меду і… хе-хе! Зразу ж після цього вискочив я з ліжка — і до дзеркала… Признаюсь тобі, Геральте, був я зневірений і пригнічений. Морда якою була, такою і зосталась, хіба що з трохи дурнішим виразом. А ще кажуть, що в казках зібрана мудрість народна. Та г… на вона варта, така мудрість, Геральте! Ну, щоправда, Фенна швидко подбала про те, щоб я забув про всі свої прикрощі. Кажу ж тобі, весела була дівчина. Знаєш, що надумала? Страшити разом небажаних прибульців. Уяви собі — заходить такий гість на подвір’я, розглядається, а тут я з риком та ревом мчу на нього на чотирьох, а Фенна, голісінька, сидить у мене на спині і сурмить у дідусів мисливський ріжок.

Нівеллен затрясся зо сміху, блискаючи білими іклами.

— Фенна, — вів він далі, - пробула в мене цілий рік, а тоді повернулася додому з чималим приданим. Збиралася, як я чув, вийти заміж за якогось багатого шинкаря, вдівця.

— Розповідай далі, Нівеллене, це цікаво.

— Правду кажеш? — запитало страховисько, чухаючи за вухами. — Ну то й добре. Наступна, Примула, була дочка зубожілого лицаря. Лицар, коли сюди прибув, мав тільки худючу шкапу, заіржавілу кірасу і неймовірно великі борги. Паскудний був, кажу тобі, Геральте, як купа гною з-під обори, і ширив круг себе відповідні пахощі. Примулу, даю собі руку відрубати, зачали в той час, коли він був у поході, бо дівчина вдалася хоч куди. Морди моєї вона не боялася, що й не диво, бо проти її татуся я міг їй видаватися цілком привабливим. Темперамент у неї виявився хвацький, і вже через два тижні ми з нею зайшли в дуже близькі стосунки, під час яких вона любила шарпати мене за вуха, вигукуючи: “Загризи мене, звірю! Роздери мене, потворо!” — і всяку таку дурню. Ну, і я, сповнившись певності в собі, хука, як-от кажуть, не давав. У перервах я підбігав до дзеркала, але, уяви собі, Геральте, дивився в нього з дедалі більшим неспокоєм. Чомусь я все більш і більш боявся своєї колишньої подоби з чималими ґанджами. Знаєш, Геральте, був я тоді якийсь крихкотілий, хирлявий, а тут раптом зробився хлопцем хоч куди. Раніш постійно був хворий і текло в мене з носа, я кашляв, а тепер усе як рукою зняло. А зуби? Ти й не повіриш, які в мене були зіпсовані зуби! А тепер? Можу перегризти ніжку крісла. Хочеш, щоб я перегриз ніжку крісла?