Анджей Сапковский: Зерно правди

— А якщо знаю, то й що?

— Закляття можна відчарувати.

— Розуміється, ти, як відьмак, умієш відчаровувати? Здебільшого?

— Умію. Хочеш, аби я спробував?

— Ні, не хочу.

Нівеллен ощирив пащу і висолопив довгого, на дві п’яді, червоного язика.

— Ну що, приголомшив я тебе?

— Приголомшив, — визнав відьмак.

Потвора захихотіла, вивернулась у кріслі.

— Знав я, що тебе приголомшить, — сказала вона. — Наливай собі ще та сідай зручніше. Розповім тобі всеньку історію. Відьмак ти чи не відьмак, а око в тебе не лихе. Та й взагалі бере охота побалакати. Наливай-но собі.

— Та нема вже чого.

— От зараза! — потвора щось пробуркотіла, відтак знову грюкнула лапою об стіл.

Біля двох порожніх карафок де не взявся чималенький череп’яний бутель у плетеному кошику. Нівеллен здер зубами воскову печать.

— Як ти вже, напевне, зважив, — почав він, наливаючи гостеві й собі, - околиця наша досить безлюдна. До найближчих поселень неблизький світ. А все це, розумієш, тому, що мій татусь, та й дідусь свого часу, не давали приводу для приязні ані сусідам, ані купцям, які мандрували трактом. Кожен, кого сюди заносило, втрачав, у кращому разі, майно, якщо татусь помічав його з вежі. Двійко наближених поселень попросту згоріли, коли татусь якось прознав, що подать платиться з опізненням. Мало хто любив мого татуся, окрім мене, певна річ. Я страшенно плакав, коли одного разу привезли на возі те, що лишилося від мого татуся після удару двогострим мечем. Дідусь на той час вже не займався активним розбоєм, бо з того дня, як дістав по черепу залізним моргенштерном, жахливо заїкався, заслинювався і не завжди вчасно поспівав до відхідника. От і вийшло так, що мені, як спадкоємцеві, довелося верховодити нашою дружиною. Молодий я тоді був, — провадив Нівеллен, — достеменний жовторотий пуцьверинок, от хлопці-дружинники зразу ж і обкрутили мене навколо пальця. Верховодив я ними, як сам здогадуєшся, не краще, як порося верховодило б вовчою зграєю. Зразу д почали виробляти таке, чого мій татусь, якби був живий, нізащо б не дозволив. Та не буду торкатись подробиць, одразу ж перейду до основного. Одного разу ми вирушили аж до Гелібола, під Мирт, і пограбували там якусь святиню. Крім усього іншого, була там також і молода жриця…

— Що за святиня, Нівеллене?

— А лихо його знає, Геральте. Але судячи з усього — то мусила бути недобра святиня. На вівтарі, пам’ятаю, лежали черепи та кістки, горіло зелене полум’я і страшенно смерділо… Але до діла: хлопці схопили жрицю, здерли з неї увесь одяг, а тоді сказали, що я повинен “змужніти”. Ну, я й “змужнів”, дурний шмаркач. Під час “змужніння” жриця заплювала мені пику і щось проверещала.

— Що?

— Ну, що я потвора в людській подобі, тож стану потворою з потвор. Щось іще про кохання, про кров… Добре не пам’ятаю. Стилетик, маленький такий, був у неї, схований в косах. Узяла вона й зарізалась. Ну, а потім… Тікали ми, Геральте, кажу тобі, ледве коней не позаганяли. Недобра то була святиня…

— Ну, а далі?

— А далі було так, як і напророкувала жриця… Через двійко днів прокидаюсь я, а служники, хто мене побачив, як заверещать і в ноги. Я до дзеркала… Знаєш, Геральте, я запанікував. Мабуть, у мене почався нервовий напад. Пам’ятаю все, як в тумані. Сказати коротко, кілька душ лягло тоді трупом… Гамселив я чим попало і зненацька зробився чомусь дуже сильний. Та й дім помагав мені, як міг: хряскотіли двері, в повітрі літали всілякі речі, подекуди спалахувало полум’я… Хто встиг — той утік: тітонька, кузина, хлопці з дружини. Та що я кажу — навіть собаки й ті дали дьору, виючи, підібгавши хвости. Збігла й моя улюблена кицька Ненажерка. З переляку улюблений тітчин папуга навіть дуба дав… Тож зостався я сам-один, рикаючи, виючи, шаленіючи, трощачи все, що навинеться під руку, надто ж — дзеркала…

Нівеллен промовчав, зітхнув, шморгнув носом.

— Коли напад минув, — вів він далі за хвилину, — було вже запізно шукати якоїсь ради. Зостався я сам, і нікому було пояснити, що змінився тільки мій вигляд і що хоч зовнішність моя стала потворна, я все той самий дурний підліток, який плаче в пустому замку над тілами мертвих слуг… А потім з’явився моторошний жах: утікачі повернуться і заб’ють мене, перш ніж я зможу щось пояснити… Але ніхто не повернувся.

Страховисько замовкло знову. Утерло носа рукавом.

— Не хотілося б мені вертатись до спогадів про ті перші місяці, Геральте. Ще й досі мене тіпає, як згадую про них… Перейду відразу ж до суті. Довго, дуже довго сидів я в цьому замку, як миша під віником, не витикаючи носа надвір. А коли з’являвся якийсь прибулець — іноді таке траплялося — не виходив, а наказував своєму дому хряснути разів зо два віконницями або ж рикав у отвір ринви, і цього звичайно було досить, щоб гість збив за собою густу хмару куряви. Так спливло чимало днів, аж ось удосвіта виглядаю я в вікно, і що я бачу? Якийсь чолов’яга зрізає троянду з тітчиного куща! А треба тобі сказати, що то не абиякі троянди, а сині троянди з самого Назаїра, саджанці привіз іще мій дідусь! Я розлютився, вискочив на подвір’я. Товстун, коли знову зміг говорити після того як мене побачив, проскімлив, що хотів зірвати лишень одну квіточку для донечки і щоб я помилував його, відпустив живим і здоровим. Я вже зовсім був намірився витурити нахабу копняками під зад за головну браму, коли мене враз осяйнуло! Пригадав я собі казки, які розповідала мені колись Ленка, нянька моя. — “От, зараза, — подумав я, — у тих казках розповідалося, що гарні дівчата начебто можуть обертати жаб у принцес… чи навпаки… тож, може… Може, в тих баєчках криється якесь зерно правди, якийсь шанс…” — Підскочив тут я на два сажні вгору і заревів так, що аж дикий виноград зірвався з муру, а тоді. як гарикну: “Життя або дочка!!!” — Нічого кращого мені тоді на думку не спало… А купець — бо то був купець — спершу вдарився у плач, а потім і признався мені, що донечка його має всього вісім років… Що, смієшся?