Анджей Сапковский: Зерно правди

— Ну, все-таки. А цю, як ти кажеш, морду, давно маєш?

— З дванадцяти літ.

— Як же це сталося?

— А тобі який клопіт? Наливай-но собі.

— Охоче. Не мій це клопіт, звісно, питаю просто з цікавості.

— Привід зрозумілий, — засміялося страховисько, — але цікавість твою задовольняти я не хочу. А знаєш чому? Тебе це не стосується, та й годі. Але покажу тобі, як я виглядав раніше. Подивись-но на оті портрети: перший від каміна — то мій татусь. Другий — один кат знає хто, ну, а третій — то я… Бачиш?

З-під пилу та павутиння, що покривали портрет, на Геральта дивився сумним поглядом підліток із прищавим обличчям. Геральт покивав головою.

— Бачиш? — повторив Нівеллен, вищиряючи ікла.

— Бачу.

— Хто ти такий?

— Не розумію.

— Не розумієш?

Нівеллен підвів голову. Маленькі його оченята заблищали, як у кота.

— Портрет мій, дорогий гостю, висить поза досягом світла свічок. Я його бачу, але я не людина, принаймні тепер. Людина, щоб роздивитись цей портрет, підвелась би, підійшла ближче і запевно захопила з собою свічник. Ти ж цього не зробив. Висновок простий. Але я питаю прямо й відверто — ти людина?

Геральт не відвів очей.

— Коли вже ти так ставиш питання, — відповів він, трохи помовчавши, — то не зовсім.

— Ага. Мабуть, не буде неввічливим запитати, хто ж у такім разі ти є?

— Відьмак.

— Ага, — повторив Нівеллен по хвилі мовчання. — Наскільки я пригадую, відьмаки заробляють на життя цікавим способом — забивають за оплату всіляких потвор.

— Твоя правда.

Знову настала тиша. Полум’я свічок здіймалось догори тонкими струменями, миготіло, іскрилося в різьбленому кришталі келихів і каскадах воску, що стікав по канделябру. Нівеллен сидів нерухомо, лишень злегка поводячи довгими вухами.

— Припустімо, — сказав він нарешті, - що ти вихопиш меча скорше, ніж я до тебе доберусь. Припустімо також, що поспієш мене навіть ударити. Що далі? При моєму тілі мене це не затримає — зіб’ю тебе з ніг навальним стрибком, а тоді, певна річ, усе вирішать зуби. Як ти гадаєш, відьмаку, хто з нас двох має більше шансів, якщо діло дійде до горлогризтва?

Геральт, притримуючи великим пальцем олив’яний ковпачок карафки, налив собі в келиха вина, ковтнув і відкинувся на спинку крісла. На страховисько дивився посміхаючись, і посмішка та була винятково паскудною.

— Та-а-а-а-к, — протяг Нівеллен, длубаючись пазурами в куточку пащі, - треба визнати, що ти вмієш відповідати на запитання, не вживаючи багато слів. Цікаво, а як ти відповіси мені на таке: хто тобі за мене заплатив?

— Ніхто. Я тут випадком.

— А часом не брешеш?

— Не маю такого звичаю.

— А який маєш звичай? Розказували мені про відьмаків. Я запам’ятав, що відьмаки крадуть маленьких дітей, яких потім поять чарівним зіллям. Ті, що виживають, самі стають відьмаками, чарівниками з нелюдськими здібностями, їх навчають убивати, викорінюючи всі інші людські почуття. Роблять з них потвор, які мають убивати інших потвор. Чув я також, що зараз саме час, аби хтось почав полювати на відьмаків, потвор-бо стає все менше й менше, а відьмаків — усе більше. З’їж куріпку, поки не остигла.

Нівеллен узяв з полумиска куріпку, укинув її в пащеку і захрумтів, як сухарем, трощачи зубами тендітні кісточки.

— Чого мовчиш? — глитаючи, запитав він відьмака. — Що з того, що про вас кажуть, — правда?

— Майже ніщо.

— А що брехня?

— Те, що потвор дедалі меншає.

— Факт. їх на світі немало, — вищирив ікла Нівеллен, — і один з них, власне, сидить перед тобою й роздумує — а чи добре він зробив, запросивши тебе. Мені твій цеховий герб, гостю, відразу ж не сподобався.

— Ніяка ти не потвора, Нівеллене, — сухо відповів відьмак.

— Хай йому трясця! Оце вже щось новеньке! Ну, то й хто ж я, по-твоєму? Кисіль з журавлини? Ключ диких гусей, що відлітають на південь похмурого листопадового ранку? Ні? То, може, я цнота, що її стеряла біля лісового джерела цицяста мірошникова дочка? Ну, Геральте, повідай мені, що ж я таке? Бачиш — мене всього аж трясе з цікавості!

— Ти не потвора. Інакше не зміг би доторкнутися до цієї срібної таці і в жоднім разі — взяти в руку мого медальйона.

— Га! — рикнув Нівеллен так, що полум’я свічок на мить нахилилося поземно. — Та сьогодні в нас, як я бачу, день відгадування страшних таємниць! От зараз, наприклад, я довідаюсь, що ці вуха виросли в мене тому, що в дитинстві я не полюбляв вівсяної каші на молоці!

— Ні, Нівеллене, — спокійно відповів відьмак, — це сталося через наслані чари, і я певен, що ти знаєш, хто їх наслав.