Філіп Пуллман - Північне сяйво

Ось тоді Йорик почав діяти. Як хвиля, що набирає своєї сили тисячі миль в океані та лише трохи коливала воду на глибині, але яка піднялася високо в небо, досягши мілини, й налякала людей на березі перед тим, як впасти на землю з надзвичайною силою, — так Йорик Бернісон піднявся проти Йофура, зірвавшись угору, твердо відштовхнувшись від каменя та вдаривши могутньою лівою лапою у поранену щелепу Йофура Рекнісона.

Це був жахливий удар. Він геть відірвав верхню частину щелепи, і та пролетіла у повітрі на багато ярдів, розбризкуючи краплі крові на снігу.

Червоний язик Йофура провалився у його відкриту глотку. Король ведмедів раптом втратив голос та змогу кусатися, він був зовсім безпорадним. Йорику не потрібно було нічого іншого. Він кинувся вперед, і його зуби вп'ялися в горло Йофура — він рвав і рвав, туди-сюди, піднімав величезне тіло від землі і шпурляв його знову вниз, ніби Йо-фур був просто тюленем на березі.

Потім він смикнув востаннє — і життя Йофура Рек-нісона обірвалося в його зубах.

Залишалося виконати ще один ритуал. Йорик розрізав незахищені груди мертвого короля та відгорнув шерсть, щоб оголити вузькі червоно-білі ребра, схожі на обшивку перекинутого човна. Йорик засунув руку між ребер, вийняв серце короля, червоне та паруюче, та з'їв його просто тут, перед підданими Йофура.

Потім почулися вигуки схвалення, шум, ведмеді підводилися, щоб віддати повагу переможцеві.

Голос Йорика Бернісона заглушив усі інші:

— Ведмеді! Хто ваш король?

І відгук повернувся ніби ревом гальки під час шторму на океані:

— Йорик Бернісон!

Ведмеді знали, що їм робити. Кожна емблема, відзнака та діадема були зірвані та кинуті під ноги, щоб бути забутими назавжди. Тепер вони стали ведмедями Йорика, справжніми ведмедями, не сумнівними напівлюдьми, які усвідомлювали лише свою жалюгідну неповноцінність. Вони кинулися до палацу та почали відривати мармурові плити від найвищих башт, стрясаючи стіни з бійницями своїми могутніми кулаками, поки не посипалося каміння, а потім вони скидали його по скелях, і воно розбивалося на пристані за сотні футів унизу.

Йорик не звертав на них уваги. Він розстібнув обладун-ки, щоб оглянути свої рани, але лише він почав це робити, як Ліра вже була поряд з ним, вона тупотіла ногами по замерзлому червоному снігу та кричала ведмедям, щоб вони припинили руйнувати палац, тому що всередині були в'язні. Вони не чули, але Йорик чув і, коли він заричав, ті умить зупинилися.

— Люди — в'язні? — запитав він.

— Так, Йофур Рекнісон кинув їх у темницю. їх треба вивести звідти і дати якийсь притулок, інакше їх вб'є каміння…

Йорик коротко віддав накази, і кілька ведмедів поспішили до палацу, щоб звільнити полонених. Ліра повернулася до Йорика.

— Дозволь мені допомогти тобі, я хочу впевнитися, що тебе не важко поранено, Йорику, любий, шкода, що тут немає бинтів чи чогось такого! У тебе страшно порізаний живіт…

Ведмідь поклав шматок якоїсь зеленої замерзлої речовини на землю перед собою.

— Мох для зупинки крові, — сказав Йорик. — Приклади мені його до рани, Ліро. Накрий його рукою, а потім потримай біля нього трохи снігу, поки він не замерзне.

Він не підпускав до себе інших ведмедів, незважаючи на їхнє захоплення. Окрім того, у Ліри були спритні руки і вона хотіла допомогти. Отже, маленька дитина схилилася над величезним ведмедем-королем, прикладаючи мох для зупинки крові та приморожуючи його тіло, поки кров не зупинилася. Коли вона закінчила, її рукавиці просякли кров'ю Йорика, втім, і його рани вже були закритими.

Тим часом полонені — близько дюжини осіб, — тремтячи, блимаючи очима та притискаючись один до одного, вийшли надвір. Не було сенсу розмовляти з професором, вирішила Ліра, тому що бідолашний збожеволів; і хоч як їй не терпілося дізнатись, хто були інші люди, треба було зробити багато термінових справ. Не хотіла вона і відвертати увагу Йорика, який віддавав накази та відсилав ведмедів то туди, то сюди, але їй була небайдужа доля Роджера, Лі Скоресбі та відьом, до того ж вона була стомлена й голодна… Вона думала, що просто зараз найкраще буде не плутатися під ногами.

Отже, вона згорнулася клубочком в затишному кутку майданчика для боїв поряд із Пантелеймоном-росомахою, який зігрівав її, та ще й згребла навколо себе сніг у купу, як це робили ведмеді, і заснула.

Хтось легенько торкнувся її ноги, і незнайомий ведмежий голос сказав:

— Ліро Красномовна, король бажає тебе бачити. Вона прокинулася напівмертва від холоду, не в змозі