Філіп Пуллман - Північне сяйво

Зачувши небезпеку, Йофур заричав та обтрусився, як це, колись бачила Ліра, робив Йорик біля води, розсипаючи град крапель. І Йорик впав на бік, а Йофур підвівся зі скреготом металу на дві лапи та розправив сталеві диски на його спині. Потім, немов лавина, він кинувся на Йорика, що намагався підвестися.

Ліра відчула, як у неї перехопило подих від сили того руйнівного удару. Земля задвигтіла під її ногами. Як Йо-рик міг винести таке? Він із зусиллям намагався перевернутися та знайти опору на землі, адже лежав горілиць, і Йофур вгризся йому десь біля шиї. Краплі гарячої крові бризнули в повітря — одна впала Лірі на шубу, і вона за-іулила її рукою на знак любові.

Потім Йорик пазурами задніх лап розітнув кольчугу Йофура і розірвав її донизу. У Йофура оголився весь перед, і він відскочив убік, щоб оглянути ушкодження, а Йо-рик знову спробував підвестися.

На мить два ведмеді розійшлися, віддихуючись. Тепер Йофуру заважала його кольчуга — від захисту вона обернулася на перешкоду: вона висіла знизу та плуталася в задніх лапах. Однак Йорик був у гіршому стані. Кров сильно струменіла з його рани на шиї, і він важко дихав.

Але він стрибнув на Йофура, перш ніж король встиг звільнитися від кольчуги, та перекинув його горілиць, а тоді кинувся до незахищеної частини шиї свого супротивника, де загиналися кінці шолома. Йофур скинув його, а потім обидва ведмеді знову зчепилися, розкидаючи на всі боки фонтани снігу так, що іноді не було видно, на чиєму боці перевага.

Ліра спостерігала, майже не дихаючи та стискаючи до болю свої руки. їй здалося, що Йофур поранив Йорика у живіт, але це було не так, тому що за мить, після ще одного сніжного вибуху, обидва ведмеді стояли на задніх лапах, як боксери, і Йорик розтинав могутніми пазурами обличчя Йофура, в той час як Йофур відповідав не менш жорстокими ударами.

Ліра здригалася від сили тих ударів. Ніби велетень бив молотом, на якому було п'ять сталевих шипів…

Залізо скреготало об залізо, зуби кришилися об зуби, дихання виривалося з грубим ревом, лапи тупотіли по утрамбованій землі. Сніг був залитий кров'ю і обернувся на малинову багнюку на декілька футів Навкруги.

Обладунки Йофура на цей час мали жалюгідний вигляд, диски були поламані та погнуті, золота інкрустація відірвана чи густо вкрита кров'ю, на ньому вже не було шолома. Йорик був у значно кращому стані, незважаючи на грубіший вигляд: пом'ятий, але цілий, більш стійкий перед могутніми ударами молота короля-ведмедя та шестидюймовими пазурами.

Але Йофур все одно був більшим та сильнішим за Йо-рика, а Йорик — втомленим і голодним, до того ж втратив багато крові. Він був поранений у живіт, в обидві передні лапи, в шию, а у Йофура кров ішла лише з верхньої щелепи. Ліра страшенно хотіла допомогти своєму дорогому другові, але що вона могла?

Тепер погано доводилося Йорикові. Він шкутильгав: щоразу, коли він ставив свою передню лапу на землю, всі бачили, як йому боляче на неї спиратися. Він ніколи не бив нею, а його удари правою були слабшими порівняно з могутніми руйнівними стусанами, яких він завдавав лише кілька хвилин тому.

Йофур помітив це. Він почав насміхатися з Йорика, називаючи його «зламаною рукою», «плаксивим молокососом», «поїденим іржею», «незабаром померлим» та іншими прізвиськами, а тим часом завдавав зліва та справа ударів, які Йорик вже не міг парирувати. Йорику довелось позадкувати — з кожним кроком він отримував дощ ударів та град образ від ведмедя-короля.

Ліра ридала. її дорогий, їх сміливий, її безстрашний захисник мав скоро померти, і вона не зрадить його, ховаючи погляд, бо якщо він подивиться на неї, то повинен побачити її сяючі очі та любов і віру в них, а не фальшиво приховане обличчя чи плече, відставлене зі страху.

Отже, вона дивилася, але сльози заважали їй бачити, що насправді відбувалося, і мабуть, вона б і не помітила. Цього, звичайно, не помічав і Йофур. Того, що Йорик задкував, щоб знайти чисте та сухе місце чи камінь, від якого можна було б відштовхнутися, і безпорадна ліва рука була насправді міцною та повною сили. Не можна одурити ведмедя, але, як показала йому Ліра, Йофур не хотів бути ведмедем, він хотів бути людиною; і Йорик дурив його.

Врешті він знайшов те, що шукав — камінь, який назавжди кинув якір у вічну мерзлоту. Він сперся на нього, напружив ноги і чекав миті.

Вона настала, коли Йофур підвівся над ним, криком сповіщаючи про свій тріумф та кровожерно повернувши голову до його безсумнівно слабкого лівого боку.