Марина Дяченко: Спадкоємець

Отож Флобастер замахнувся сокирою, а я приготувалася подавати йому тацю з головою нещасного Оллаля; і мало ж так статися, що саме цієї миті на очі мені потрапив реквізит, приготований для фарсу про жадібну пастушку.

Велика капустина.

Світле небо, ну навіщо я це зробила?!

Начебто смикнув мене хтось. Відклала вбік жахливу голову з пап’є-маше та прилаштувала капустину на таці й накинула хустку. Прекрасна Роза ридала, затуляючи руками обличчя; відкрите глядачеві тіло Баріана кілька разів сіпнулося й завмерло.

Кат схилився над колодою — і я побачила простягнену руку Флобастера. Змінити будь-що вже було запізно; я подала йому тацю.

Що це була за хвилина! Мене рвали навпіл двоє однаково сильних почуттів — страх перед батогом Флобастера й жадання побачити, що станеться зараз на сцені… Ні, друге почуття було, мабуть, сильніше. Я з трепетом припала до завіси.

Прекрасна Роза ридала. Кат продемонстрував їй тацю, обвів публіку суворим поглядом… і зірвав хустку.

Світле Небо!

Такої тиші ця площа, мабуть, не пам’ятала від того дня, як її заклали. Тиша змінилася громовим реготом, від якого з флюгерів знялися цілі зграї звичних до всього міських голубів.

Обличчя Флобастера не бачив ніхто — воно було приховане червоною маскою ката. На це я, щиро кажучи, й розраховувала.

Прекрасна Роза розтулила свого прекрасного рота настільки, що невеличка ворона отримала б змогу вільно політати в ньому. На її личку застиг такий непідробний, такий щирий, такий скривджений подив, якого посередня акторка Гезина не могла б зіграти ніколи в житті. Юрба вила від реготу; із усіх наметів вистромилися насторожені обличчя конкурентів: що, власне, сталося з вибагливою, до всього звичною міською публікою?

І тоді Флобастер зробив єдино можливе: схопив капустину й патетично підняв над головою.

…Ледве Гезина отримала змогу пробратися за завісу, як відразу вчепилася мені в волосся:

— Це ти зробила? Ти зробила? Ти зробила?!

Флобастер повільно стяг із себе накидку ката; його обличчя нічогісінько не виражало.

— Майстере Фло, це вона зробила! Танталь зірвала мені сцену! Вона зірвала нам п’єсу! Вона…

— Тихше, Гезино, — зронив Флобастер.

З’явився Муха, який аж сяяв, — тарілка для грошей була повна, монетки лежали купкою, і серед них поблискувало срібло.

— Тихше, Гезино, — повторив Флобастер. — Я їй звелів.

Отут настала моя чергу підтримувати щелепу.

— Справді? — без подиву перепитав Баріан. — То ж я й дивлюсь, що мені сподобалося… Несподівано якось… І публіці сподобалося, а тобі, Мухо?

Гезина почервоніла до сліз, пирхнула й пішла. Мені стало її шкода — напевне, так жартувати не варто було. Надто вона серйозна, бідолашна… Тепер довго копилитиме губи.

— Ходімо, — сказав мені Флобастер.

Коли за нами опустилося запинало візка, він міцно взяв мене за вухо й щосили крутонув.

Бідолашний Муха, з яким так роблять мало не щодня! У мене в очах стемніло від болю, а коли я знову побачила Флобастера, то виявилося, що дивлюсь на нього крізь завісу сліз.

— Ти гадаєш, тобі все дозволено? — поспитав мій мучитель і знову потягся до мого нещасного вуха. Я вереснула й відскочила.

— Тільки спробуй, — пообіцяв він крізь зуби. — Спробуй ще раз… Усю шкіру спущу.

— Глядачам же сподобалося! — запхинькала я, ковтаючи сльози. — І збори більші, ніж…

Він зробив крок до мене — я замовкла, втислася спиною в брезентову стінку.

Він узяв мене за інше вухо, — я замружилася, — потримав його, начебто розмірковуючи; потім відпустив:

— Будеш фіглярством займатися — продам у цирк.

Він пішов, а я подумала: легко відбулася. За таке можна й батогом…

Втім, Флобастер ніколи б не пробачив мені цієї витівки, якби не маска, що приховала від усіх його здивовано витріщені очі.

Власник трактиру «У землерийки» був від природи мовчазний.

Але він був пам’ятливий; знав, якому вину віддає перевагу сьогоднішній його відвідувач, — втім, що тут незвичайного, адже відвідувач — настільки відома та шанована в місті особа…

Трактирник розумів, що цього дня відвідувач хоче залишитися непоміченим; з раннього ранку чекав на нього столик, відгороджений ширмою від святкового трактирного багатолюддя.

Ось уже кілька років поспіль відома в місті людина приходила сюди та сідала за цей самотній столик, щоб неквапом випити свою склянку вишуканого напою.

І хазяїн, який кілька років спостерігав за цим своєрідним ритуалом, чудово знав, що буде далі.