Марина Дяченко: Спадкоємець

Дуже проста й дуже дивна умова. Перша сценка програми мусить зображати усікновення голови — кому завгодно і як завгодно. Дивні смаки в панів городян: візьміть хоча б потішну ляльку на шибениці, ту, що прикрашає будинок суду…

Свято почалося ще на світанку.

Навіть ми трішки очманіли — а ми ж мандрівні актори, а не гурт сільських сиріток: траплялися на нашому віку й свята, й карнавали. Багате було місто, багате й задоволене собою — ліврейні лакеї мало не лопалися від гордощів на задках позолочених карет, рознощики ледве трималися на ногах під вантажем розкішного, дорогого, рідкісного краму; городяни, причепурені, в найкращому своєму вбранні, танцювали просто на площі під награвання приблудних скрипалів та бубнярів, і навіть бродячі пси здавалися доглянутими й дивно зарозумілими. Жонглери перекидалися палаючими смолоскипами, на дзвінких від напруги, натягнутих високо, здається, під самим небом линвах танцювали фіглярі — їх було стільки, що якби спустилися вниз, цілком могли б заснувати маленьке село. Хтось у аспідно-чорному трико крутився в плетиві натягнутих мотузок, схожий водночас на павука й на муху (Муха, до речі, не втратив нагоди поцупити щось із лотка й похвалитися Флобастерові — той довго крутив його за вухо, вказуючи на червоно-білих стражників, які тут і там сновигали в юрбі).

А далі настала наша черга.

Першими вступили в бій маріонетки — їм-бо найпростіше показати усікновення голови. Вони зіграли якийсь короткий безглуздий фарс, і голова злетіла з героя, як пробка злітає з пляшки теплого шипучого вина. Худюще, з вигляду голодне дівчисько обійшло юрбу з шапкою — давали мало. Не сподобалося, мабуть.

По тому поруч заревів ведмідь; здоровенний громило в яскравому, барви сирого м’яса трико крутив над головою маленького, начебто гумового хлопчака, а наостанок удав, що відкручує йому голову; в потрібну мить парубійко склався навпіл, і мені навіть стало моторошно — а хто їх знає, тих циркачів…

Але парубійко розкланявся, ніби нічого й не було; ведмідь, схожий на старого собаку, з відразою походив на задніх лапах, і в простягнений капелюх негайно посипалися монети.

Жителі півдня поступилися нам чергою — махнули Флобастеру рукою: починайте, мовляв.

До Дня Превеликої Радості ми готували «Гру про хороброго Оллаля та нещасну Розу». Нещасну грала, звичайно, не я, а Гезина; вона мусила виголосити чималий монолог, звернений до її коханого Оллаля, й відразу ж слідом за цим оплакати його загибель, тому що на сцені був кат у червоному балахоні, який мав відрубати героєві голову. П’єсу написав Флобастер, але я ніяк не зважувалася запитати його: а за що, власне, страждає шляхетний Оллаль?

Оллаля грав Баріан; він тяг у нашій трупі всіх героїв-коханців, але це було не зовсім його амплуа, він і не молодий, до того ж… Флобастер похмуро обіцяв йому швидкий перехід на ролі шляхетних батьків — але хто ж, питається, буде з п’єси в п’єсу зітхати за Гезиною? Муха — ось хто справжній герой-коханець, але йому всього п’ятнадцять, і він Гезині до плеча…

Я дивилася крізь завісу на прекрасну Розу, яка мальовничо розметала по дошках сцени поділ сукні та розпущене волосся й скаржилася Оллалю з публікою на жорстокість лютої долі. Красуня Гезина, пишногруда й тонка, з чистим рожевим личком і блакитними оченятками порцелянової ляльки мала незмінний успіх у публіки — тим часом усі її акторські вміння обмежувалися романтичними зойками та жалісливим пхиньканням. Що ж, більше й не треба — особливо, якщо в сцені смерті коханого вдається вичавити дві-три сльозинки.

Саме ці дві сльози й блищали зараз на віях у Гезини; публіка принишкла.

За лаштунками почулися важкі кроки ката — Флобастер у своєму балахоні навмисно тупотів якомога гучніше. Шляхетний Оллаль поклав голову на колоду; кат покрасувався трохи, лякаючи прекрасну Розу величезною зазубреною сокирою, потім довгим рухом замахнувся й опустив своє знаряддя поруч із головою Баріана.

За задумом Флобастера колоду було приховано шторкою — так, що глядач бачив тільки плечі засудженого до страти й замах ката. Потім хто-небудь — і цим ким-небудь була я — подавав у щілину в завісі відрубану голову.

Ах, що це була за голова! Флобастер довго й любовно ліпив її з пап’є-маше. Голова була цілком схожа на Баріана, тільки вся синьо-червона, у патьоках крові й із чорним обрубком шиї; жах, а не голова. Коли кат Флобастер зривав хустку з того, що лежало на таці, брав голову за волосся-клоччя й показував глядачеві, деякі з дам могли навіть упасти непритомні. Флобастер дуже пишався цією своєю вигадкою.