Марина Дяченко - Хрущ

— Задражнили?

— Ні. Особлива прикмета. Ізабелла Бабушкіна — таке не швидко забудеш.

— Я не забув, — сказав Дмитрик.

— От бачиш. Якби не ім’я — не згадав би.

Він зрозумів, що вона правду каже, і зніяковів:

— Ми ж не дружили…

— Та не виправдовуйся, — вона курила поспіхом, наче звикла до дуже маленьких перекурів, строго за годинником. — Була Іза, стала Іра… А ти подумав, ми нарики?

Дмитро знизав плечима:

— А хто?

— Добре тримаєшся, — повторила вона й примружилась. — Ти відчуваєш… як це треба робити. Так?

— Це… співати?

Вона гмикнула. Покалатала ложечкою в чашці кави.

— Я розумію як, — зізнався Дмитро. — Я не розумію що.

— Але ж, — вона затяглася, — ти сам бачив.

— Я не зрозумів, що я бачив. Це було… божевільне кіно.

— Що ж, — вона покірно зітхнула. — Якщо дуже сильно розгойдати гойдалку — вона повернеться навколо осі, зробить «сонце». І настане невагомість — на якусь мить… Мені здається, ми розгойдуємо якісь… нитки. Зв’язки.

— Навіщо?!

— Ні-на-ві-що, — вона всміхнулася кутиком рота. — Просто ми частина цих зв’язків. Ми струни.

— І хто вас призначив? — Дмитрик знову сильно охрип.

— Ніхто. Ми самі… добровільно віддали під цю справу свої душі. Хтось купився на здійснення бажань. Хтось захотів виправити стару помилку. А хтось — я, наприклад — кайфує від самого процесу.

— Ви що, папір кров’ю підписали? — він силувано всміхнувся.

— Ні, — вона дивилася відверто глузливо. — Нема тут нечистої сили — тільки закони природи. На біду, коли відкривається синхрон, відступати вже не можна. Треба йти на точку і працювати. Інакше в команді буде труп.

Дмитро сильніше стис губи. Серце загупало — безладно й наївно:

— Це що, медитативна практика, секта, психотренінг?

— Ні. Ти бачив.

— Що я бачив?

— Метод впливу на реальність. Не на сприйняття реальності, як наркотик чи транс. Ні — на реальність, на світ. Ми вміємо в якійсь точці змінювати властивості простору-часу.

— Навіщо?!

— А тобі ніколи не хотілося зазирнути за паркан? Довідатися, що там? Прогулятися по стелі? Політати?

— Дитячий садок, — сказав він спересердя.

— Чого ти прагнеш? — Іза зім’яла порожню сигаретну пачку з грізним написом «Куріння вбиває».

— Від тебе? Нічого.

— Чого ти прагнеш у житті? Грошей, слави, сексу?

— А що, твій хоровий гурток здатний дати мені грошей?

— Хіба що на пляшку, — вона всміхнулася. — Ні. По гроші — не до нас… По здійснення бажань, власне, теж. Але здійснення бажань — це гачок, на який нас ловлять.

— Хто ловить?

— У цей момент я ловлю тебе, — сказала вона серйозно. — Здоров’я я робила людям, це було. Дитину гарну — це було. А ти що хочеш?

— Молодості, — вирвалося у Дмитра.

Іза звела брови:

— Скільки тобі? Сорок?

— Ізо… тобто Іро, — він відсунув чашку, — я стара, слабка, бездарна людина. Такого не можна вилікувати. Я підозрюю, тут навіть гроші не допоможуть.

Вона примружилась. Тепер дивилася по-новому, без глузування.

— От якби ти могла повернути мені молодість, — сказав Дмитро, — я добровільно віддав би на цю справу душу. Тільки без кривавих підписів, будь ласка.

Вони зібралися в студії звукозапису, взятій в оренду на годину. Метронома не було. Апаратуру відсунули до стін, повсідалися на підлозі, впритул одне до одного.

— Три хвилини до синхрону, — сказав нервовий чоловік на ім’я Ігор.

— Чудово, — Іза змінилася. Замість джинсів і футболки на ній була літня сукня, коротка, з відкритими плечима. — Ти як, Василю?

Блідий хлопець із перев’язаною рукою скривив усмішку. Минулого разу напередодні синхрону Васю збила машина, і через те Ізі довелося ловити людину на заміну буквально на вулиці; втім ця жінка ніколи нічого не робила випадково.

— Вася сідає на другий щабель, а Славко на платформу. Працюємо сьогодні для Дмитра… ось для нього. Як вийде — наперед не знаю. Дмитре, готовий?

Він кивнув.

За кілька днів, що минули після зустрічі в кав’ярні, його бажання стало неврозом. Нехай армія, нехай дідівщина. Нехай непевні дев’яності роки. «Поверніть мені молодість, — шепотів Дмитро ночами, невідомо до кого звертаючись. — Молодість мою, безглуздо згаяну — поверніть…»

— Тридцять секунд до синхрону, — попередив круглоголовий Славко.

— Чудово. Починаємо за сигналом. Розслабилися, подихали… Десять, дев’ять, вісім, сім…

Дмитро роззирнувся. Тепер, коли на нього не був спрямований пістолет, сходини дивних, різних, мовчазних людей раптом здалися йому особливо страхітливими.