Марина Дяченко - Хрущ

Дмитро сидів, сліпий у густющому мороці, відчуваючи, ніби горло йому залили свинцем. Бігала стрілка метронома, але звуку не було. З виламаних балконних дверей тягло протягом.

— Іди, — беззвучно сказала жінка з пістолетом.

Він не зрозумів. Тоді вона важко встала і, підштовхуючи його дулом, вивела на сходовий майданчик.

— Іди!

Захряснулися старі двері.

Він повернувся додому по півночі. Мати зустріла його докорами й голосіннями:

— Де ти був?! Чому телефон не відповідає?

— Телефон…

— Господи, що в тебе з голосом?!

— За… застудив.

— Ти сипиш, я нічого не чую… Де твій телефон? Украли?

Дмитро кивнув.

— Що з тобою? На кого ти схожий? Ти щось пив?

Він похитав головою.

— Тобі треба гарячого чаю… Фервексу або розчинного аспірину, а краще і того й того.

Дмитро закивав, жестами показуючи, що впорається, але мама, звісно, не дала йому спокою. Вона запитувала, сама собі відповідала, рилася в аптечці, лаяла Дмитра, лаяла й жаліла себе, ставила за приклад знайомих і родичів. Про те, що з ним було насправді, Дмитро не сказав ні слова. Та й не міг: голос пропав остаточно.

Він ліг у ліжко, наковтавшись таблеток. Мама заснула, випивши снодійного. Ближче до третьої ночі Дмитро встав, перевірив, чи щільно зачинені двері кімнати, і ввімкнув настільну лампу.

Величезна постільна тумба була напхана папером — старими фотографіями в альбомах, журналами, підшитими квитанціями, які слід було зберігати три роки. На самому її дні, під твердими картонними течками, лежали справжнісінькі архівні документи — зокрема й випускне фото сорок сьомої музичної школи.

Беззвучно чхаючи від пилу, Дмитрик розгорнув тонкий планшет у пластиковому чохлі. Його юнацька фізіономія, обрамлена овалом, містилася в третьому ряду, праворуч: «Дмитро Романов, клас фортепіано».

Він підніс фотографію до світла. Викладач сольфеджіо був дуже старим уже тоді, і дуже суворим. А викладачка хору, навпаки, була доброю. Вона вічно відправляла голосистого Дмитра на прослуховування до дитячих вокальних колективів. І його навіть кудись були взяли, але саме почав ламатися голос, і кар’єра закінчилася, не розпочавшись.

Він переводив погляд із лиця на лице. Дівчата здавалися старшими, дивилися відчуженіше; ось і вона. Підпис: «Ізабелла Бабушкіна». Бліда, безбарвна, ця дівчинка була примітна тільки іменем. Ізабелла Бабушкіна.

Чи все-таки не вона?

Дівчинка на фото не була такою худою. Хоча… Стільки років минуло.

Вона чи не вона?

Він закрив тумбу, вимкнув світло й знову ліг, поклавши фотографію біля ліжка. Варто було опустити повіки — перед очима з’являвся хрущ, готовий злетіти. Кожний його вусик, кожне крильце розгойдувалися, міняючи амплітуду, і низьке гудіння змінювалося клацанням метронома.

Отже, під дулом пістолета він відвідав зграю наркоманів у їхньому кублі. Хтозна-як — розпилюючи? — вони разом спожили невідомий галюциноген. Дмитро зірвав голос, беручи участь у ритуальному камланні, здобув новий досвід — і слава Богу, що взагалі зостався живий. Телефон зник, і чорт із ним; єдине, що Дмитра по-справжньому тривожило — як розпорядиться божевільна Ізабелла Бабушкіна його телефонною книгою?

Бо там був і домашній номер. Щиро названий «Удома».

Він сповістив знайомих і колег, що телефон украли. Через кілька днів відновив свій номер. Вийняв із шухляди старий апарат — подряпаний, слабенький, але в робочому стані; життя поверталося в русло, нових неприємностей не ставалося.

І радості теж не було.

Він тихо сидів у своєму офісі, верстаючи брошури й методички, і з начальством спілкувався переважно знаками, а з мамою — втомленим шепотом. Іноді відкривав таємну папку на домашньому комп’ютері й перечитував свої вірші — пафосні, фальшиві, без єдиної свіжої метафори. Іноді, геть зажурившись, писав нові — ще гірші.

Все одно цю ганьбу не було кому показати.

Він звик щодня, повертаючись з роботи, купувати пляшечку в універсамі на розі — разом із яблуками, кефіром, хлібом — і, криючись од мами, випивати її перед телевізором. Тоді попускало.

Він не був гладким, але почувався зарослим тоннами душевного сала. Він не був старим, але бачив у дзеркалі втомлене зле лице. Він чекав, що в житті щось зміниться — але не мінялося нічого.

Минув тиждень, другий, третій. Голос його сяк-так відновився — хоч не було потреби співати або говорити про щось вартісне. Голосові зв’язки одужали, але Дмитро за звичкою спілкувався на мигах — безмовний, безголосий офісний хробак серед мільйонів таких самих.