Марина Дяченко - Хрущ

Але ночами йому снився хрущ на зльоті. Сон цей із важкого, майже страхітливого виростав у грандіозну нічну виставу: нагудівшись і натремтівшись крильцями, жук відштовхувався від Дмитрового пальця й по спіралі йшов у небо, світле й по-літньому легке, і Дмитро розумів, що летить разом із ним, що в нього крила, а тяжіння не існує… І він літав, мов дитина, уві сні і прокидався щоранку отетерілий, хвилин на тридцять щасливий, і так тривало, доки якось увечері в його квартирі не пролунав дзвінок.

На міський телефон звичайно дзвонили мамі; вона брала слухавку й відразу після «Алло» відповіла доволі сухо:

— Дмитро не може говорити. У нього пропав голос.

Дмитро замахав руками. Він чекав дзвінка від замовниці й припускав, що вона зателефонує на міський. Мама підібгала губи; не минало тижня, щоб вона не зітхала на тему: «А я думала, онуків устигну поняньчити», але якщо синові телефонувала жінка — мама хижо підтягувалась, наче досвідчений вовк, побачивши суперника.

— Алло! — хрипко сказав Дмитро, заволодівши телефоном.

— Тобі потрібен твій апарат?

— Який? — він не одразу впізнав голос. Із замовницею вони були на «ви».

— Мобільник! — гаркнула співрозмовниця.

— Ні, — сказав Дмитро й розлютився, бо голос його пролунав злякано. А він зовсім не вважав себе боягузом. — Уже не потрібен!

— Та добре, — примирливо відгукнулась Ізабелла Бабушкіна, чи ким вона там була, на другому кінці дроту. — Скажи адресу, кину тобі в поштову скриньку.

Дмитро зателіпав головою, забувши, що співрозмовниця його не бачить:

— Не треба!

І додав, щоб не здаватися наляканим:

— У нас скринька без замка. Простіше в урну викинути.

Жінка гмикнула на тому кінці зв’язку:

— Тоді як?

Дмитро завмер. Хрущ у ньому смикнув крильцями; хрущеві, напевно, теж страшно злітати вперше, але крила вирішують за нього самі.

— На тому самому місці, — сказав Дмитро. — Я маю на увазі, зустрінемось. Як тоді.

— Як тоді? — у її голосі звучав сарказм.

— Там, біля зупинки сорок шостого, — він помовчав і додав: — Ізабелло.

Вони ще гули в зеленій кроні. Але короткий сезон минув, і життя добігало кінця. Тихішим стало гудіння, і асфальт під липою вкрився плямами — багато з них, упавши з неба, знайшли свою смерть під колесами.

Дмитро взяв на руку великого, ще сильного хруща, який, утім, уже втратив небо. От він відлітався, назавжди приземлився; назавжди?

Дмитро витяг руку. Лоскочучи й дряпаючи лапками, хрущ виліз по його руці, по вказівному пальцю до самого нігтя і там, відчувши трамплін, почав розгойдуватися.

Він молився хрущівським богам. Він читав, ритмічно кланяючись, свою священну книгу. І ось — коричневі тверді надкрила піднялися, випускаючи довгі попелясто-прозорі крильця для польоту. Хрущ загув, одриваючись від опори, і злетів у небо по спіралі.

І Дмитрик на секунду злетів разом з ним.

— Привіт, — сказали в нього за спиною.

Він обернувся. Ізабелла Бабушкіна, худа, мов в’язень, у джинсах і футболці, стояла перед ним із телефоном у руках.

— На. Щоб не казав, що тебе пограбували.

— Я не казав, — він мимоволі позадкував. — Дякую… Ізабелло.

— Мене звуть Ірина, — сказала вона з притиском. — Запам’ятай.

— А, — Дмитро похлинувся. — Вибач…те.

— Злякався? — вона примружилась.

— Ага, — зізнався Дмитро.

— І правильно, — вона помовчала. — Каву будеш?

— Ти добре тримаєшся.

Вони сиділи в «Шоколадниці» біля вікна, за яким пропливали машини й текли пішоходи, і повна жінка з плакатом на животі рекламувала перукарню економ-класу.

— Скажи чесно, це… якась хімія?

— Ні, — вона витягла пачку сигарет. — Куриш?

— Не курю.

— Це добре, — вона клацнула запальничкою. — Це правильно… Ти мені вибач, у мене не було вибору. Ми залишилися без платформи за годину до синхрону… При тому, що питання життя й смерті… Розумієш?

— Ні.

Офіціантка поставила на столик дві чашки кави й дуже складний, квітчастий і вигадливий десерт. Дмитро дивився, як курить співрозмовниця, і гнав од себе спогади: двір колишнього дитячого садка, де музична школа винаймала приміщення. Зграйка дівчаток із футлярами й папками, Іза Бабушкіна з сигаретою — разом зі старшими пацанами; димить, і регоче, і слова не може сказати без міцного матюка…

— Що ця дівчинка робить у музичній школі? — вголос дивувалася завуч. — Ви знаєте, хто її батьки?!

— Я змінила ім’я, навіть у паспорті, — вона спостерігала за ним, примружившись.