Марина Дяченко - Одержима

Хтось не відповідав. Хтось малював здивований смайлик. Хтось оптимістично перепитував: «То можна тебе трахнути?»

Удома Антон надів гумові рукавички й зняв із піджака презервативи, схожі на тьмяні розтріпані стрічки. Поклав до сміттєвого поліетиленового пакету — разом з рукавичками. Цей пакет вклав в інший, білий, із супермаркету «Перехрестя». А потім у третій, чорний, непрозорий.

Виніс на смітник.

Запхнув піджак до пральної машини й увімкнув делікатне прання.

Тричі помив руки. Потім роздягся у ванній; ноги й стегна мали жахливий вигляд. Були схожі на географічну мапу — в синцях різних форми й кольору, наче в обрисах озер.

Антон довго мився; потім, натягнувши спортивні штани й майку, заходився прибирати у квартирі. Мив підлогу — ретельно, протираючи плінтуси особливою ганчірочкою; витирав меблі, не забуваючи про найнедоступніші куточки, про карнизи та верхи високих шаф. І знову мив підлогу — кілька разів поспіль у всій квартирі.

Йому вже траплялося через усе це проходити. Не вперше і, мабуть, не востаннє. Тато казав йому: «Навчися себе обороняти!» — але, коли був живий тато, то й потреби такої якось не виникало. Антон умів тоді ділитися іграшками, умів на добро відповідати добром, а на зло — люттю. І ніколи — або майже ніколи — не бував жертвою.

А тепер у нього наче на лобі написано: «Вдар мене».

Одне добре в цій ситуації — зі школою покінчено, Антон туди не повернеться. Хоч-не-хоч доведеться переходити до іншої. А ще краще — на екстернат. І хай воно все горить.

Антон увімкнув комп’ютер і, поклавши підборіддя на руки, чекав, доки машина завантажиться.

Демон ходив кімнатою туди-сюди. Стрілка годинника почала нове коло; в Ірини злипалися очі.

— Мотив? — питав демон у годинника і в люстри. — Який може бути в підлітка мотив? Нещасливе кохання — раз. Цькування товаришів — два. Рентна поведінка — прикинутися самогубцем, налякати батьків, випросити щось — три. Психічне захворювання — чотири.

— Усе інше — п’ять, — пробурмотіла Ірина.

На екрані відкрилася нова аватарка — чи то кіт, чи то ведмідь, із п’ятьма ногами, з мрійливою всміхненою мордочкою.

— Дев’яносто третій рік народження, — сказала Ірина. — Ще один.

— Весела яскрава картинка, — сказав демон. — Такі не думають про самогубство.

— Хіба ти знаєш, що в нього сталося? Нещасний випадок? Утрата? Хвороба? Та що завгодно!

Вона написала хлопцеві з кумедною аватаркою: «Привіт, хочу з тобою дружити, напиши мені, Іринка».

Аватаркою «Вконтакті» в нього була картинка, яку надіслав давно забутий, випадковий приятель з Америки, — ніби дитячий малюнок, схожий на кота ведмідь із п’ятьма ногами.

Антон зайшов на свою сторінку; майже моментально надійшло нове повідомлення: «Привіт, хочу з тобою дружити, напиши мені, Іринка». Ця Іринка буквально щойно додала його в друзі; він криво всміхнувся. Спам або щось іще гірше.

З цікавості він усе-таки глянув, що за Іринка така. Акаунт було створено сьогодні. Інтерес — єдиний — був позначений як «Террі Пратчет».

Антон насупився. Кількість збігів перестала його розважати.

Покусавши ніготь, він написав їй у відповідь: «А крім Пратчета, ти щось любиш?»

І відразу надійшло нове повідомлення: «Люблю. Багато. Може, потусуємось увечері десь на районі?»

Ірина активно листувалась одразу з кількома співрозмовниками — часто промахуючись по клавішах, роблячи описки, виписуючи на папірець імена й прізвиська. Троє з нових друзів зізналися, що їхали в метро вчора вранці з книжкою на колінах. Хтось із них точно брехав, тому Ірина квапливо призначала побачення.

«Може, потусуємось увечері десь на районі?»

«Так, там «макдональдс» а ти точно прийдеш?»

«Адресу запиши, там «Шоколадниця».

«Адреса? Що, ти точно вирішила прийти, просто сьогодні?»

«Ги. Ні, не айс».

«Не зрозумів. Тобі про Пратчета поговорити чи ще щось?»

— Це далеко, — сказав демон, спостерігаючи за її роботою. — Оцей — на іншому кінці міста. Малоймовірно.

Ірина подивилася на карту Яндекса. До цього моменту в неї вималювалися п’ять претендентів, п’ять точок на карті, всі більш-менш у межах району. Шостого, про якого говорив демон, вона з жалем відкинула.

«Яка ти на вигляд? Як тебе впізнати?»

Ірина подивилася на фотографію, взяту за аватарку.

«Мені шістнадцять років… Волосся русяве… Я буду в білій сукні, у руці — рожева лілія. Двадцята нуль-нуль, місце ти знаєш, бай, котику».