Марина Дяченко - Одержима

Напевно, про неї вже говорять, як про авантюристку; напевно, хтось заробить по вухах за те, що людину без документів, із вулиці, вільно пускають до навчального закладу, та ще й ведуть до дітей. Напевно, вже ясно, що немає ніякої спілки бібліотекарів, що в найкращому разі Іринина витівка — рекламна акція якої-небудь компанії «Пратчет» із продажу мила та комп’ютерних ігор…

Вона уникала дивитися на демона. З кожної новою невдачею він ставав дедалі тихішим; надія, що зробила його таким говірким сьогодні вранці, тепер зникла майже повністю.

«Будь ласка, Ірино, знайди цього хлопчика!» Вона так і сяк згадувала його слова; дивно, але демон, потойбічна істота, у той момент вірив Ірині, як дитина — Дідові Морозу. Або хотів вірити.

А тепер його надія протанула майже до самої землі.

— А що? — знову спитала дівчинка з другої парти. Вона була цікавою, навіть гарною: з мигдалеподібними глузливими очима, з іронічним повногубим ротом.

— Ти читала?

— Ну… переглядала, — зізналася дівчинка. — По-моєму, дурня.

— Аліно! — покликала її інша дівиця, пишна, з величезною груддю. — Ти йдеш?

Антон не любив збігів.

З коридорного вікна він дивився, як дивна жінка бреде двором, а за нею звіддалік іде охоронець, підозріло червоний. Напевно, шкодує, що взагалі її впустив. Що за жінка? Справді божевільна? Чи якийсь рекламний агент?

Але чому вона шукає хлопчика в окулярах, який у метро читає Пратчета? Що за дурний збіг?

Ледве волочачи ноги, жінка дібралася до скутера, пристебнутого до стовпа біля шкільних воріт, і, на новий подив Антона, завела мотор. Затріщало, задиміло, і ця пародія на транспорт — а з нею пародія на Шкільного Чиновника — поїхала, потрапляючи маленькими колесами в усі вибоїни на дорозі.

У цей момент на плече Антонові лягла чужа тверда рука:

— Тебе попереджали, очкарик?

— Я нізащо не купував би скутер.

Демон мовчав усю дорогу. Тільки коли Ірина, прикувавши моторолер під вікнами, піднялася до квартири, демон порушив скорботну безмовність.

— Чому? — спитала Ірина, аби щось сказати.

— Це дуже небезпечно й незручно. Я купив би мотоцикл… Знаєш, у чому заковика? Тепер я знаю, як треба жити.

Ірина впала на диван. Демон зупинився посеред кімнати:

— Я знаю, як треба жити. Я прокидався б щоранку з усмішкою. Я підходив би до вікна… Я смакував би кожну хвилину, дивився б людям у вічі, я працював би, як віл, а потім відпочивав би. І я любив би… Ох, як би я, Ірино, любив.

— Кого? — вихопилося в Ірини.

Демон замовк. Звівшись на лікті, вона бачила, як він напружено вдивляється в затінене гіллям вікно.

— Олегу, як вийшло, що ти наклав на себе руки?

— Я не можу про це говорити.

— Не можеш чи не хочеш?

— Не можу й не хочу, — вперто сказав демон.

— Коли це хоч сталося?

— Сорок днів минуло, рік — іще ні.

— І в тебе хтось лишився? Родина, дружина, діти?

Її рука, стиснувшись у кулак, сіпнулася сама собою й стукнула відьму у вилицю. Ірина завила.

— Боляче? — запитав демон. — Так от, мені болить дужче. Не став таких запитань.

Кілька хвилин Ірина боролася з люттю. От і розплачуйся за добрі справи, навіть за добрі думки, за зусилля в спробі зробити добро…

Вона страшенно втомилася, обійшовши всіх цих охоронців, потім секретарок, потім завучів або замдиректорів. Вона могла пишатися собою — з восьми шкіл їй не зуміли відмовити в жодній. І все одно — справу програно. Усе пропало.

Демон дивився у вікно, повернувшись до Ірини в профіль. Вона бачила, як ворушаться його губи; демон, здається, сам собі розповідав, як треба жити:

— Узимку я розчищав би сніг лопатою. Навесні сіяв траву, влітку пив холодне пиво в тіні, восени заклеював вікна…

— Добрий день, діти, — Ірина знесилено впала на диванну подушку. — Наша фірма проводить акцію, деталі дивіться на сайті пратчет-ру…

І раптом вона різко сіла на дивані, і мороз накрив її хвилею — аж до маківки.

У вузькому темному коридорі вони шпурляли його один одному, як грушу. Добре, що в цей день він був без окулярів — напевно розбили б.

Учні гімназії, вони виявилися набагато вигадливішими за звичайних вуличних хуліганів. Лиця майже не зачепили; копали по ногах, били нижче пояса, змолотили його дуже швидко — й хвилини не минуло.

Потім враз розійшлися, розсіялися в різних кінцях коридору, і, закусивши губу, він подумав: «Це все, що ви можете?»

Боліли синці, невидимі під одягом. Антон ішов, шкандибаючи, зціпивши зуби; йому було байдуже. Що гірше — то краще.