Марина Дяченко - Одержима

— Агов, гондоне! — гукнули його на шкільному ґанку. Він стримався й не повернув голови; на виході зі шкільного двору, біля воріт у тіні липи, Аліна з однокласницями курила й базікала, ні від кого особливо не ховаючись.

Антон відчув, як тисне під серцем. Те, що Аліна досі не пішла додому, здалося йому лихим знаком.

— Агов, гондоне! Агов, гондоне! — покликали відразу з лавки під липами, від ґанку, з вікна першого поверху. Антон ішов, бачачи тільки дорогу перед собою; дорога вела повз зграйку дівчат із сигаретами.

— Антоне! — гукнула його Аліна.

Хтось заіржав на кілька голосів. Він уповільнив кроки.

— Бувай, — сказав дерев’яним голосом, дивлячись Аліні в перенісся.

— Е, що це в тебе?

Дівчата перезирнулися. Аліна дивилася Антонові за спину:

— Хто це тобі причепив?

Гарячково розстебнувши ґудзика, він стягнув піджак. Ззаду на тканині шпильками були прищебнуті презервативи — розгорнуті, м’які й вологі.

— Гондон Нечаєв, — сказав хтось із дівчат. — Нє, ну я не можу, наші хлопчаки такі злі…

Антон зрозумів, що під страхом смерті не торкнеться цієї гидоти руками. Він узявся трясти піджак, намагаючись струсити презервативи, але шпильки тримали міцно, і гума не рвалася.

Його однокласники, і Сергій Охотніков, бачили цю гидоту в нього на піджаку, але ніхто нічого не сказав! Він ішов подвір’ям, його гукали, всі сміялися — але ніхто нічого не сказав, доки не побачила Аліна!

Сліпий од люті, він пішов геть, тримаючи піджак у руці. За спиною сміялися й базікали, і Аліна раз крикнула:

— Та почекай ти! Приведи себе до ладу!

Він додав ходи і не чув, як перемовлялися дівчата за його спиною.

Варварка, пишногруда Алінина однокласниця, спитала півголосом:

— Нафіга ти це робиш?

— Що? — Аліна округлила й так виразні очі.

— Нафіга ти дражниш Піню? Він же зло зриває не на тобі, а на Нечаєву…

— Нехай звикає, — Аліна загасила сигарету. — Піні це корисно.

— А Нечаєву?

— Чесно? Мені насрати.

«Привіт, товариство. Я, як і ви, дуже люблю Террі Пратчета. Шукаю хлопця, який у четвер вранці їхав у метро жовтогарячою гілкою й читав книжку мого улюбленого автора. Хочу поговорити з ним про літературу. Іринка».

«Привіт, народе. Я шукаю хлопця, який у четвер вранці їхав у метро жовтогарячою гілкою й читав книжку мого улюбленого автора. Відгукнися, напиши мені в приватку. Іринка».

«Хлопче з книжкою Пратчета, який їхав у четвер жовтогарячою гілкою від Теплого Стану до центру, кинь листа на цю адресу, ти дещо загубив. Іринка».

Не розгинаючись, не відриваючись од екрана, вона вишукувала в мережі конференції, форуми й товариства, де тільки згадувався письменник Пратчет, і залишала повідомлення для «хлопця з книжкою». Вона почувалася рибалкою, який ставить дуже густу, дуже надійну сітку в одній тільки крихітній бухті — з надією, що рибинці саме сьогодні набридне гуляти океаном, і вона з’явиться на вогник.

Головним ресурсом, на який вона покладала надії, залишався «Вконтакті». Ірина завела собі акаунт, поставила на ньому привабливу, як їй здалося, аватарку зі зворушливим дівочим личком. Записала в інтереси «Террі Пратчет», і кинулася шукати однодумців, і знайшла — близько сотні.

— Це вже щось, — сказав демон.

Ірина промовчала. Ніхто не обіцяв, що в хлопчика з книжкою конче є акаунт. Ніхто не клявся, що Пратчет у нього в улюбленцях — міг просто читати, просто випадково, сьогодні Пратчета, завтра Дена Брауна. Але демон намагався її підбадьорити, і вона не стала пручатися.

Дівчина. Юнак. Зовсім крихітне дівчатко. Здоровенний дядько. Товста тітка. Ірина переглядала чужі щоденники, вдивлялась у фото на аватарці, і щоразу її серце тьохкало: хлопчик? Окуляри? А міг він знятися без окулярів? Шістнадцять чи сімнадцять років? Цей чи той?

Демон мовчав, тож Ірина гортала далі.

Іноді замість фото на аватарці була картинка, смішна або дивна. Тоді Ірина дивилася на рік народження: дев’яносто перший. Дев’яносто восьмий. Шістдесят восьмий, ого! Усім хлопчикам, що мали рік народження дев’яносто третій або четвертий, вона писала однакові листи: «Привіт, я хочу з тобою дружити, напиши мені, Іринка».

Розмірено цокав годинник. Пів на одинадцяту вечора; почали надходити відповіді: «Давай, додаю в друзі».

«А ти взагалі звідки? Крім Пратчета, щось любиш?»

«А можна тебе трахнути?»

На кожен лист вона, терпляче відповідала: «Я тебе бачила в метро в четвер уранці, на жовтогарячій лінії. Ти читав книжку. Точно?»