Марина Дяченко: Дика енергія. Лана

Тепер ми йдемо швидше. Я майже несу Єву на собі.

— І це не казка? — Вона ледь усміхається.

— Ні, — кажу якомога впевненіше. — Якщо стільки людей говорить про це, хіба воно може бути казкою?

Ось і кінець кварталу. Довгу страшну мить мені здається, що рикш на стоянці немає; ох, є один. Порожній. Повільно розвертається, збирається від’їжджати…

— Стій! — Я саджу Єву на тротуар і біжу навздогін. — Стій!

— У мене зміна закінчилася.

— Дуже треба! Заплачу, скільки скажеш! Будь ласка! Рикша — літній, йому років сорок — обводить мене поглядом.

— Куди їхати?

Називаю адресу. Він вагається цілу хвилину.

— Гаразд. Сідайте.

Їдемо спорожнілими вулицями. У темряві безшумно крутяться вітряки. У рикші єдина фара на кермі, вона спалахує яскравіше, коли він натискає на педалі, і майже гасне, коли гальмує на поворотах.

Я звіряюся з папірцем. Фосфоресціююче чорнило світиться вже не так яскраво, як тоді, у крамниці, коли хлопець із пташиними очима написав мені цю адресу і пароль в обмін на купу грошей. До ранку чорнило зовсім вивітриться, і речових доказів не залишиться.

Будинки навкруги дедалі вищі. Це квартал хмарочосів, майже безлюдний, похмурий квартал. Бовваніють у тумані велетенські кам’яні колони — це вежі. Ліворуч — Зламана Вежа, колишній хмарочос, він переломився, як тріска, на рівні двадцятого поверху. Мені тоді було п’ять років.

Рикша крутить педалі повільніше. Озирається навсібіч. Урешті різко гальмує:

— Приїхали!

Я розплачуюсь і вибираюся з візка. Допомагаю вийти Єві. Ми на маленькій площі, праворуч і ліворуч — темні башти, у центрі — постамент від якогось давнього пам’ятника. Пам’ятник давно зруйнували, залишилися тільки кам’яні ноги в кам’яних черевиках зі шнурівками.

Рикша від’їжджає. Тепер ми зовсім самі у цьому дивному місці.

— Я посиджу? — запитує Єва.

— Ні. Зібралися йти — то ходімо.

Я роздивляюсь папірець. Мені вперше спадає на думку: а що, коли хлопець у магазині з рибами обдурив мене? Вирішив поглузувати? Що, коли ми не знайдемо тут жодних дилерів, а знайдемо… та мало що можна знайти вночі у кварталі хмарочосів?!

— Нам туди, — кажу твердо, щоб Єва ні на мить не засумнівалася в моїй упевненості. Веду її — тепер вона йде майже сама — крізь площу, до вежі.

Завертаємо за ріг. Я сповільнюю кроки. Схоже, це саме те місце — магазин… Колишній магазин. Вітрину забито. Поперек дверей — навскоси — наліпка; підійшовши ближче, примудряюся прочитати: вибачте, ми не працюємо.

І кодовий замок. Зовсім новий. Дуже складний, накручений. А зверху — про людське око — зафарбований сірим. Маскується під старий мотлох.

І тут — уперше — мені стає страшно. Бо хлопець із пташиними очима не брехав, виявляється. І якщо зараз я доторкнуся до цього замка — я буду втягнена в те, що зветься незаконними оборудками з енергією. Страшнішого злочину в нашому місті немає. З людиною, яку на цьому піймають, енергетичній поліції можна робити все, що завгодно: бити, знущатися, вбивати… Хоча вона й так помре. Позбавлять пакета на тиждень — і привіт.

Єва важко дихає у мене над вухом. Вона теж боїться.

— Може, підемо? — питає ледь чутно. — Якось дотягну…

Я затримую подих — і набираю на дверях код. Довгий. Восьмизначний.

Довгу хвилину нічого не відбувається. Потім над нами засвічується ліхтар. І горить секунд тридцять. Ми стоїмо, нікуди не йдемо.

Ліхтар гасне. Минає ще хвилина, і двері, клацнувши, від’їжджають убік.

— Ваша бабуся хвора, — кажу я швидко. — Просила передати їй пиріжок і горнятко масла.

— Заходь, Червона Шапочко, — відповідає чоловік, якого не видно в темряві.

У кімнаті зовсім немає ламп. Тільки дзеркальна банка зі світлячками. Мене це дратує: ми не бачимо обличчя того, хто нас пустив. А на ньому нічні окуляри: він нас чудово бачить.

Єва намацує в темряві стілець і сідає. Хвилини три ми всі мовчимо: ми з Євою витріщаємося в темряву, чоловік нас роздивляється. Я тримаю себе в руках — вдаю, що мені байдуже.

Урешті він вирішує, що ми ті, за кого себе видаємо.

— Скільки? — запитує без передмов.

— Сто енерго, — кажу швидко. — Хоча б вісімдесят. Одним пакетом. Просто зараз.

— Тисяча монет. Готівкою.

У мене перехоплює подих: не вистачає грошей. У нас із собою на двох вісімсот вісімдесят дві, і ні копійки більше. А на рахунку — нулі і в мене, і в Єви.

Єва стогне крізь зуби. Я наступаю їй на ногу.

— Сімсот, — кажу спокійно.