Марина Дяченко: Дика енергія. Лана

Контролер відштовхується від землі. Правою ногою б’є в груди супротивника з самострілом. Громило падає. Контролер гвинтом провертається у повітрі, його ліва нога знаходить щелепу другого нападника. Той валиться, випускаючи зброю. Третій громило стріляє розрядником — я бачу тонку блакитну дугу. 1 одразу ж їй назустріч вилітає жмуток неймовірно потужного розряду — синя петля. Летять іскри. Різко пахне смаленим.

Громило падає, не зронивши ані звуку, і більше не ворушиться. Той, що дістав ногою в щелепу, також лежить непорушно. Зате інший підносить самостріл…

Мені здається, я чую, як співає в повітрі тонка сталева стрілка.

Контролер збиває її рукавицею — звук металу об метал. І наступної секунди знову спалахує синя дуга. Ледь чутне шипіння, ніби рветься тонка тканина. Важко падає тіло. І настає тиша.

Єва смикає мене за руку.

Розвиднюється. Прокляття — у темряві ми мали б шанс! Біжимо, як не бігали ніколи в житті. Розлітаються з-під ніг шкаралупи, недогризки, черепки, бляшанки; звалище величезне. Ми кидаємося пообіч штабелів каністр, пробираємося крізь хащі покрученої арматури, нам потрібен вихід, вихід, вихід, а виходу нема, тільки нові гори сміття, велетенське динамоколесо, що звалилося на бік, гнилі калюжі, гори чорних оплавлених покришок…

— Допомагай!

Єва не одразу розуміє, що я хочу зробити. Та я навалююсь плечем на башту зі смердючої гуми, і Єва, здогадавшись, кидається на допомогу. Раз… два… Очі вилазять на лоба. Три! Башта з покришок падає, завалюючи прохід між двома важкими блоками — використаними акумуляторами. Він не пройде! Він тут не пройде!

Зпотойбіч завалу б’є синя дуга. Покришки плавляться й просідають. Піднімається чорний дим…

Ми знову стрімголов біжимо.

Праворуч. Ліворуч. Нам слід було б розділитися, тоді в однієї з нас був би шанс… Я думаю про це відсторонено, ніби не моя доля вирішується, а чужа. А втім, вибору все одно нема: дорога вперед одна, без розгалужень. Праворуч, ліворуч…

Єва здавлено скрикує. За інерцією пробігши ще кілька кроків, повертаю голову; Єва лежить на землі, над нею височіє чорна фігура контролера.

— Біжи! — кричить Єва з останніх сил.

Я б і рада не послухатися, та не можу. На губах металевий присмак. Я біжу, як зацькований звір, я лечу, і раптом переді мною відкривається вихід!

Останнім ривком продершись крізь пролам у бетонному мурі, вибігаю на вулицю…

І в цю мить мене хапають за волосся. Ззаду.

Кімната, де ми розлучилися з грішми, порожня. На столі, як і раніше, стоїть банка зі світлячками: вони більше не світяться.

Контролер кидає нас з Євою на підлогу, до цього він нас тягнув. Я приземлююся на руки й коліна. Єва падає на бік — незграбно, як набита ватою. Стукається головою об стіну, але й далі усміхається дивною безглуздою усмішкою.

Контролер швидко озирається. У спорожнілій кімнаті немає нікого й нічого, тільки світлячки шарудять, як раніше. При світлі ранку зелені лелітки перетворилися на огидних комах. Увігнуте дзеркало всередині банки спотворює їхні відображення, і від цього вони стають іще потворніші. Просто чудовиська.

— Звичайно, він пішов, — каже контролер сам до себе. І повертається до нас. — Дострибалися, кози?

Ми мовчимо.

Контролер смикає Євину руку вгору. Рукав скочується до плеча: вище ліктя ясно видно слід від манжети.

— Скільки заплатили? — запитує контролер.

Єва тяжко дихає. Я називаю суму.

— Звідки у вас такі гроші?

Дивне запитання. Ми просто віддали все, що було, до копійки. Тепер будемо харчуватися безкоштовною синтетичною локшиною… аж доки помремо від нестачі енергії — Єва завтра, я післязавтра.

Контролер пильно дивиться на Єву. Потім переводить погляд на мене.

Він немолодий. Вірніше, він поза віком. Обличчя покреслене глибокими зморшками, але це не старечі зморшки. Це ніби стики броньованих плит. Очі дивляться з чорних провалів, ніби з глибоких дюз. Я пригадую, як він упорався з трьома нападниками. Вони там досі, напевно, лежать…

— Ви заплатили за непотріб, — каже він несподівано м’яко. — За фальш. Це не енергія.

Я дивлюся на Єву. Вона усміхається.

— Це не енергія, — повторює він. — Це замінник. Дві-три таких заправки — і привіт, божевілля.

Єва усміхається. Так, ніби все, що відбувається з нами, — жарт. Гра. Я дивлюся на неї з жахом. Тоді переводжу погляд на контролера; він киває:

— Ця сволота труїть вас за ваші гроші.

— Але без цього вона б не дожила до ранку! — вихоплюється в мене.