Марина Дяченко: Дика енергія. Лана

Двадцять хвилин я відтворюю й повторюю послідовність кольорів, і Єва поряд зі мною, і всі сотні пікселів на пагорбі — одночасно. На екрані — реклама, блазні, біжучий рядок повідомляє новини, і кожні п’ять хвилин зринає величезний напис: «Енергетичне шоу — для вас, мешканці міста!»

Мені весело. Платформа нагрівається під ступнями. Навколо тріпоче різнобарвна тканина. У якусь мить летюча роба Єви раптом зникає з поля мого зору, я здивовано повертаю голову — ні, все гаразд. Єва працює, мій синій і її жовтий дають насичений зелений колір…

А потім екран знову заливає червоним. Ми завмираємо, розкинувши руки і повернувшись обличчям до південного сходу, а сонце повільно тоне за обрієм. Екран тьмяніє… тьмяніє… останнім зникає біжучий рядок — він аж на вершечку пагорба.

Зміна закінчилась. Ноги підгинаються, я сідаю на платформу і стягаю навушники. Поруч опускається Єва. Облизує губи.

Нам нема куди поспішати. Першими йдуть ті пікселі, які ближчі до краю.

— Я тобі заздрю, — каже Єва.

Ми йдемо з роботи. Давно посутеніло, черговий на перехресті крутить педалі динамомашини, над його головою мерехтить блідий ліхтар. Виступають із темряви світловідбивачі вздовж краю хідників, на розі будинків, на вивісках громадських кав’ярень.

У Єви косметика, що світиться, її обличчя пливе, наче місяць, у темряві поряд зі мною. В очі вона крапає «нічний погляд», від нього райдужна оболонка віддає зеленаво-білим яскравим світлом. Єва дуже втомилася і чогось боїться.

Я сідаю на хідник. Єва за мною. Тієї ж миті під’їжджає автоматичний вуличний рознощик, вивантажує два енерджі-дрінки. Це питво тільки так зветься — «енерджі». Насправді ж енергія в ньому — тільки й та, що на етикетці.

Рознощик їде далі: низький візок на трьох пластикових гусеницях, один підсліпуватий сенсор і роз’єм для маршрутної карти. Піраміда картонних банок із питвом небезпечно хилиться вправо. Поки я дивлюсь услід рознощику, Єва відкриває свій дрінк і робить великий ковток.

— Щось сталося? — питаю я.

Вона хитає головою.

Я знаю, Єва живе над силу. Ледве дотягає до опівночі, і так щодоби. Зараз десята сорок п’ять, найгірший час для Єви, ось тому я й сиджу тут на хіднику і п’ю з нею дрінк, замість того, щоб іти додому.

— Ти ніколи не думала перейти на Завод? — питається Єва.

Питво стає поперек горла. Я похлинаюся і кашляю. Черговий усе крутить і крутить педалі, динамомашина перетворює на світло його сопіння, його піт, його нудьгу. Мерехтить ліхтар, мерехтять відбивачі на рукавах, на обличчях, на волоссі випадкових перехожих.

Я відновлюю дихання. Від кого, від кого, а від Єви подібної сміливості не чекала.

— Стеж за язиком, — раджу їй. — Люди навколо.

Вона втягає голову в плечі.

— А ти все одно віриш у Завод, — каже пошепки, не питаючи, а стверджуючи. — Ти віриш, що він є, що це не казка. І що його можна знайти.

Удома перш за все вмощуюся на старий велосипед без коліс, із тьмяним монітором на кермі. Кручу педалі, екран засвічується. Входжу в мережу. Перевіряю пошту. Лише один лист: від Гната. Кличе погуляти одразу після енергетичної години. Що ж, побачимо.

Тоді, затамувавши подих, входжу в розділ «Звіти та статистика». Набираю свій соціальний номер. Усе гаразд: є пакет на сьогодні й запаска на завтра. Живемо.

Наближається енергетична година. Вітру немає, вітрячок за вікном ледве повертає лопаті. Динамічна миша, яку Єва подарувала мені на день народження, спить без задніх лап. А в інструкції сказано, що динамомиші сплять тільки дві години на добу, а в інший час заряджають акумулятор!

Не знаю, чим себе зайняти. Ось ці останні хвилини перед підключенням — вони завжди так довго тягнуться! Трусить, лихоманить, і в роті сухо, а декому ще й голова паморочиться. І думки дурнуваті в голову лізуть: навіщо все це? Навіщо я? Як все обридло, піти хіба що кинутися з даху…

Застібаю манжету на лівій руці, вище ліктя. Зсередини вона вкрита крихітними голочками, вони встромляються у шкіру, але це не боляче. Від манжети тягнеться шлейф дротів, його я підключаю до роз’єму в стіні. На міській вежі починає бити годинник: раз… два… три… Мороз поза шкірою продирає від цих звуків, я заплющую очі.

Дванадцять!

Манжета щільніше стискає руку. Від голочок розливається тепло: до серця. До горла. Перед очима спалахують золоті іскри, мерехтять, танцюють, ой, як добре жити! Яке щастя, що ми живі!

Я співаю на повен голос. Динамомиша прокидається, залазить у своє колесо і все швидше перебирає лапами. Над кліткою засвічується тьмяна лампочка.