Олег Авраменко - Всі Грані Світу

Штепан замовк і видобув з кишені люльку та кисет з тютюном.

„Далебі, Владе,“ — подумки озвалась Інна. — „Я просто диву даюся, як швидко ми з тобою приймаємо нові правила гри. Слухаючи розповідь барона, я ловила себе на тому, що не відкидаю її відразу як явну нісенітницю, а старанно розбираю кожну деталь і намагаюсь відтворити цілісну картину тих подій. Наприклад, чи був кабан просто ілюзією, чи людина в чорному перекинулася на кабана, щоб заманити герцоґа в пастку? І взагалі, ким був той незнайомець, як він зник, щo зробив з герцоґом і навіщо?… Цікаво, як би ми поставилися до такої історії кілька місяців тому?“

„Зрозуміло як. Назвали б її маячнею,“ — відповів я. — „Але зараз… Що вдієш, дорогенька. Не варто смикати кота за хвоста, надто коли він уміє розмовляти. Щоразу це приводить до нових пригод. От і зараз на обрії маячіє чергова історія, в яку ми, здається, вже вклепалися.“

„Так гадаєш?“

„Я певен. Останнім часом із нами нічого не відбувається просто так. Нас спеціально обрали, з допомогою кота познайомили, підсвідомо до чогось готували, потім у належний момент переправили на Ланс-Оелі, де пробудили наш чаклунський дар — і це відбувалося так стрімко й безконтрольно, що ми, як люди відповідальні, кинулися на пошуки виходу з цього небезпечного становища. Можеш назвати це параноєю, та я підозрюю, що ми зовсім не випадково опинилися на Аґрісі.“

„По-твоєму, це було запрограмовано?“

„Боюся, що так… Мені здається, нам не вдасться просто проїхати повз замок герцоґа Бокерського і без перешкод дістатися Альбіни.“

„Це справді схоже на параною,“ — зауважила Інна. — „Але я, в свою чергу, боюся, що твої побоювання можуть справдитися. Параноя — заразна хвороба.“

І вже вголос, звертаючись до барона, вона мовила:

— Продовжуйте, пане Сіміч. Нас дуже зацікавила ваша розповідь. Тільки не оминайте жодної подробиці.

— Намагатимусь, пані. — Штепан якраз закінчив набивати люльку, розкурив її і продовжив: — Про загадкову смерть герцоґа Олафа з часом забули і в товаристві згадували про неї лише зрідка. У двадцятирічному віці герцоґ Ґарен одружився з онукою тодішнього короля Ліону, принцесою Аліабелою. Перша їхня дитина, дівчинка, народилася мертвою; потім, один за другим, з’явилися на світ двоє міцних, здорових синів, Сіґурд та Ґійом; а от при четвертих пологах герцоґова дружина вмерла разом з дитиною. Багатьом це здалося підозрілим, адже пологи приймав сам інквізитор — і все ж не зміг урятувати її життя. Обізнані люди стверджують, що в герцоґині було слабке серце, і тричі інквізитор буквально витягав її з могили, а вчетверте вже не зміг нічого вдіяти. Хоч там як, а в тридцять років герцоґ залишився вдівцем з двома дітьми на руках. Удруге він так і не одружився, цілком присвятивши себе вихованню синів. Він душі за ними не чув, задовольняв кожну їхню забаганку, ні в чому їм не відмовляв — словом, панькав. Аж раптом, за сім років по смерті дружини, Ґарен несподівано повідомив, що відсилає обох синів до Вічного Міста. Всі були спантеличені таким рішенням, але розпитувати ніхто не наважився. От тоді сталося те, про що досі ходять найрізноманітніші історії. Одні кажуть, що того ж дня надвечір до Хаседота в’їхала розкішна карета, зупинилася перед герцоґовим палацом, і з неї вийшов чоловік у чорній сутані з каптуром. Інші стверджують, що він просто вийшов із сусіднього провулка, перетнув майдан перед палацом, постукав у зачинену браму і почав вимагати зустрічі з герцоґом. Так воно було чи інакше, та певно одне: Ґарен де Бресі відмовився прийняти його. Почувши таку відповідь з уст вартового, незнайомець заявив, що герцоґ дуже пошкодує, відтак здійняв руки — і брама завалилася, поховавши під собою вартового. Чоловік у чорному рушив через широке подвір’я до ґанку.

Штепан ненадовго замовк, мовби зважуючи подальші слова. Його замислений погляд ковзнув уздовж дороги перед нами і на мить затримався на підводі з сіном, що саме виїхала з-за пагорба. Підводу тягла квола й старезна шкапа, яку раз по раз оперіщував батогом кремезний бородань у темній полотняній одежі. Другий селянин лежав горілиць на сіні й дивився в небо.

— Отож, — знову заговорив Штепан, — коли незнайомець проминув середину подвір’я, парадні двері розчинились, і на ґанок вийшов інквізитор. Чоловік у чорному зупинився й голосно промовив:

„Забирайся з моєї дороги, Рівале. Не заважай взяти те, що належить мені за правом. Ти однаково не зупиниш мене, а під час сутички можуть постраждати смертні.“