Олег Авраменко - Всі Грані Світу

„Ти так гадаєш?“

„Атож. Він діє надто прямолінійно і більше покладається на силу, ніж на майстерність. Узяти хоча б той бар’єр — скільки енергії він витратив на його спорудження!…“

Леопольд добіг до дерева і спритно подряпався нагору. Я полишив кота на Інну, а сам став пильнувати околиці у сподіванні, що чаклун, зосереджений на Леопольді, викаже себе.

І таки виказав…

„Що він робить з котом?“ — запитав я в Інни.

„Намагається обплутати його якимись в’язкими маґічними тенетами. Він дуже обережний — певно, відчуває мою присутність.“

„Гаразд. А зараз трохи відкрийся, та лише трохи, і спробуй зруйнувати його чари. Завдай йому серію ударів, а я тим часом спробую якнайближче підступитися до нього. Починаймо!“

Дочекавшись, коли чаклун сконцентрується на відбиванні Інниних ударів, я простягнув до нього ментальний щуп і „краєм ока“ зазирнув у його розум. На свій подив, виявив, що наш супротивник — ще юний хлопець, років шістнадцяти, не більше. А понад усе мене вразила шалена, нелюдська злоба, що переповнювала його думки. Мені стало гидко…

„Інно! Негайно прикрийся і захисти кота. Зараз він атакує!…“

У кроні дерева, де ховався Леопольд, спалахнули сотні мікроскопічних блискавок. Інна оточила кота захисним коконом, при зіткненні з яким блискавки згасали й розсипалися на всі боки безліччю дрібних жаринок. Потім чаклун знову вдарив, і дерево миттю спалахнуло, мов велетенський смолоскип. Леопольд гепнувся додолу, та ні вогонь, ні падіння з тридцятиметрової висоти не завдали йому ні найменшої шкоди. За якусь хвилину він опинився на руках у Інни і збуджено переповідав усе, що сталося з ним на тому боці.

А я тим часом атакував нашого супротивника-чаклуна потужним ментальним ударом. Цим я розраховував спершу оглушити його, а потім, з жінчиною допомогою, остаточно вивести з ладу — інакше кажучи, вбити.

Проте чаклун виявився міцним горішком. Рятуючи життя, він пожертвував частиною своєї сили, над якою я захопив контроль, і не став боротися за її повернення. Поки я перегруповувався для наступної атаки, він кинувся навтікача, тягнучи за собою рештки обірваних та сплутаних маґічних ниток, а його надтріснутий стогін ще довго лунав у моїй голові.

Чаклун відступив за межі досяжності, а ми не могли кинути загорян, щоб переслідувати його. Розбійники й самі по собі, без будь-якої маґічної підтримки, становили серйозну загрозу.

Леопольд велемовно оповідав про підступні пастки, що чигали на нього по той бік дороги, і про те, як він подолав їх; але я безцеремонно урвав його:

— Скільки там розбійників?

— Багато, — відповів кіт. — Я нарахував двадцять три, а були ще й інші, що переходили дорогу он там, за пагорбом. Я не встиг полічити їх, бо дерево…

Я вже не слухав і повернувся до Штепана. Почувши від кота про чисельність ворогів і про їхній намір зайти до нас з тилу, барон ще дужче спохмурнів.

— Нас оточують, — сказав він. — Боюся, відступати пізно.

Я підбадьорливо всміхнувся:

— У цьому немає потреби, пане Сіміч. Розбійників зараз ніхто не прикриває, тому ми можемо застосувати проти них маґію. Хай ваші люди побережуть стріли, вони можуть знадобитися пізніше.

Штепан кивнув, погоджуючись із моїм планом дій, і наказав своїм підлеглим припинити стрілянину й поховатися за стовбурами дерев. Я обережно просканував ліс за дорогою і визначив розташування основної групи розбійників. Присутності чаклуна не відчув. Очевидячки, він відступив далеко в лісові хащі й там зачаївся.

Інна страхувала мене про всяк випадок, а я використав ту енергію, що відібрав у нашого супротивника, і спрямував на розбійників вогняний смерч. Тієї ж миті чаклун кинувся в контратаку, проте ми з Інною були насторожі і майже одночасно завдали йому два потужні удари, вщент зруйнувавши весь його захист. Рятуючи життя, наш супротивник знову поступився частиною своєї маґічної сили і дременув геть. На відміну від попереднього разу, це вже не був тактичний відступ — він утікав світ за очі, залишивши своїх людей напризволяще.

А наступної секунди ліс, де ховалися розбійники, вибухнув, ніби нашпигований динамітом. Від оглушливого гуркоту нам позакладало вуха, по той бік дороги в небо шугнув стовп диму та вогню. Краєм ока я побачив, як Штепанове обличчя видовжилося від подиву, а в його очах, разом з повагою, промайнув переляк.

Спільними зусиллями ми з Інною загасили пожежу в лісі, після чого взялися до розбійників, що намагалися обійти нас з тилу. Цього разу ми не застосовували „важкої артилерії“, а вирішили обмежитися м’якшими засобами впливу: послали на них зо дві блискавки, які звалили на їхньому шляху дерево. Розбійники відразу зрозуміли натяк і, збагнувши, що події розвиваються не за сценарієм їхнього ватажка, розважливо чкурнули геть.