Олег Авраменко - Всі Грані Світу

Принагідно я сказав Штепанові, що на Основі більше відомо про іншу Інквізицію — ту, яка підпорядковувалася римо-католицькій церкві і боролася не так з нечистю, як з єретиками.

У відповідь наш співрозмовник знизав плечима і недбало відповів:

— А що з католиків візьмеш! Вічно вони щось мудрують.

Утім, сказав він це зовсім незлобливо, швидше з доброзичливою іронією. До всього іншого, мене вразила гармонія міжконфесійних стосунків на Аґрісі. Тут мирно і майже безконфліктно співіснували не лише різні гілки християнства, а й християнство з ісламом, іудаїзмом, буддизмом, зороастрізмом та ще кількома релігіями, про які я раніше й не чув. Наприклад, християни грецького обряду, до яких належали й загоряни, на відміну від багатьох своїх земних єдиновірців, вважали католицькі храми такими ж святими місцями, як і свої церкви, і, перебуваючи на чужині, вільно ходили туди молитися. Штепан з жалем зауважив, що, поспіхом залишаючи містечко, ми забули замовити в тамтешній церкві подячний молебень за перемогу над Чорним Емісаром.

— А в Хаседот ми приїдемо надто пізно, — додав він. — Службу бажано б відправити сьогодні.

— Хіба дорогою нам не трапиться жодного людського поселення? — спитав я. Зі баронових слів нам було відомо, що протягом останніх десяти років він неодноразово їздив до Альбіни і добре знав цю місцевість.

— Чому ж, трапиться, — відповів Штепан. — Невеличке село на півдюжини хатин, але церкви там немає. А десь за півтори години ми проминемо родовий замок герцоґів Бокерських. Але туди краще не потикатися.

— Чому? — поцікавилась Інна, з суто жіночою інтуїцією відчувши, що за цим криється незвичайна історія. — Ви з герцоґом вороги?

— Ні, пані, у жодному разі. Я навіть ніколи не зустрічався з ним. Проте всьому Аґрісові відомо, що Ґарена де Бресі, теперішнього герцоґа Бокерського, ліпше не турбувати. Він і раніше був замкненим і нетовариським, а як утратив обох синів, то взагалі став відлюдьком. Відтоді герцоґ усунувся від державних справ, передав керування князівством найближчому родичеві, а сам переїхав з Хаседота до свого родового замку Шато-Бокер. Уже четвертий рік він сидить там безвиїзно, майже ні з ким не спілкується і нікого не хоче бачити.

— Його сини загинули?

Штепан якось непевно похитав головою:

— Це складне питання, пані. Одним словом — „так“ чи „ні“ — на нього не відповісти. Те, що сталося з дітьми герцоґа, дуже заплутана історія…

— Будь ласка, розкажіть, — втрутився я, зрозумівши, що барон хоче змінити тему розмови. — Ми з дружиною любимо всілякі загадкові історії.

— Гм… Чого-чого, а загадок тут не бракує. — Штепан прокашлявся і став розповідати: — Мабуть, варто почати з того, що Ґарен де Бресі успадкував герцоґський титул у дванадцять років. Його батько, Олаф, загинув на полюванні за дуже підозрілих обставин, і ця загадкова смерть привернула до себе пильну увагу найвищих кіл. Кажуть, що за місяць по тій події до Хаседота завітав сам верховний король. Відтоді при юному Ґарені завжди перебував інквізитор — а це вже не іграшки. Певно, обставини смерті старого герцоґа вельми стривожили Метра та Інквізицію.

— А можна докладніше? — попросив я.

Барон знову прокашлявся.

— Про це ходить багато різних, часто-густо суперечливих історій. Найвірогіднішою мені видається версія провідника, який супроводжував мене під час першої поїздки до Альбіни. Він був одним із загоничів на тому злощасному полюванні і розповідав, що в усьому винен здоровенний кабан, якого ще напередодні вистежили вловчі герцоґа Олафа. Коли собаки загнали його, а герцоґ спішився і вже намірився був кинути списа, кабанисько раптом звівся на задні ноги, а між його передніми ратицями промайнула блискавка. Наступної миті кабан зник, а натомість з’явився чоловік у чорній сутані з накинутим на голову каптуром. За словами загонича, всі тоді дуже злякалися — ще б пак, їх можна зрозуміти. Але герцоґа аж затіпало від страху. Наче пізнавши ту людину, він мертвотно зблід, упустив списа й нажахано вигукнув: „Ні, ні, тільки не це!“ Тоді чоловік у чорному здійняв руки і щось тихо промовив. На досі ясне небо зненацька набігли важкі свинцеві хмари, разом спалахнули десятки, а може, й сотні, блискавиць — і одночасно вдарили у герцоґа. Від такого яскравого спалаху присутні на кілька секунд осліпли, а коли розвиднілося, незнайомця в чорному вже й слід загув. Герцоґ стояв на тому самому місці, але тепер він був більше схожий на привида, ніж на живу людину. Дехто стверджує, що крізь нього виднілися дерева; наш загонич теж їх бачив, однак чесно визнав, що йому могло й привидітися. Вражені люди завмерли, не в змозі бодай ворухнутися. А герцоґів привид повернувся до них і сказав: „Я залишаю вас. Хай простить мені Господь милосердний. Хоч куди б я потрапив, я благатиму Його, аби Він захистив моїх нащадків від кари за мої гріхи.“ Після цих слів герцоґ розтанув у повітрі, а на тому місці, де він стояв, лишилася тільки випалена земля. Отак загинув герцоґ Олаф Ґабріель де Бресі… І хтозна, чи він справді загинув, чи, може, з ним сталося щось набагато гірше за смерть.