Олег Авраменко - Всі Грані Світу

*

Звіряючись із картою, ми за півтори години, коли вже світало, дісталися першого людського поселення на нашому шляху — маленького містечка, на околиці якого розташувався гостиний двір з трактиром. Останнє було дуже до речі: після перебування в Колодязі ми почувалися смертельно втомленими і розбитими.

Господар гостиного двору виявився напрочуд приязною й запопадливою людиною. Він став ще приязнішим і запопадливішим, коли я перекинув коней на котів і назвав наші імена для запису в книзі пожильців: ґраф та ґрафиня Ланс-Оелі — ми не бачили потреби подорожувати інкоґніто.

Жодних проблем зі спілкуванням у нас не виникло. Мешканці королівства Ліон розмовляли мовою, що мала в своїй основі французьку, точніше, старофранцузьку, зі значною домішкою слів та фонем скандинавського походження. Вона називалася ґалійською й була дуже поширена в усьому Лемоському архіпелазі — великому конґломераті населених Граней, до складу якого належав і Аґріс. Вирушаючи в подорож, ми з Інною розраховували обійтися в дорозі коруальською та латиною, а також моїм непоганим знанням спорідненої з ґалійською французької мови. Одначе при в’їзді до містечка, коли нас зупинили для перевірки вартові на міській заставі, ми з подивом виявили, що не лише чудово розуміємо їхні запитання, поставлені ґалійською, а й самі можемо вільно розмовляти нею. Проте особливих емоцій це в нас не викликало, бо ми вже втомилися дивуватись усьому, що відбувалося з нами, і без довгих обговорень списали це на чергові витівки Леопольда. Ми мали всі підстави так вважати — адже саме після першої подорожі Колодязем заговорили коруальською й латиною…

Від запропонованого раннього сніданку ми ввічливо відмовилися. Трактирник провів нас до найкращої в його закладі кімнати на горішньому поверсі, а слуга швиденько переніс туди всі наші речі. Вже засинаючи на ходу, я попросив господаря подбати про котів, а нас розбудити опівдні. Коли трактирник, побажавши приємних снів, пішов, ми з Інною недбало поскидали з себе одіж і негайно вклалися в ліжко. Щойно наші голови торкнулися м’яких пухових подушок, ми тут-таки заснули мертвим сном.

Трактирник, окрім усього іншого, продемонстрував ще й надзвичайну пунктуальність — він розбудив нас рівно о дванадцятій і відразу поцікавився, що ми замовимо на обід.

— Що найсмачніше, — сказала Інна. — На ваш розсуд.

— Обід буде готовий за півгодини, ваші світлості. Принести його сюди, чи ви зійдете в обідню залу?

— Поїмо внизу, — відповів я, потираючи заспані очі. — Якщо, звісно, там небагато людей.

— Ні, монсеньйоре, небагато. Семеро загірських лицарів та мандрівний монах — оце й усі мої клієнти.

— Гаразд. Тільки стіл накривайте не за півгодини, а за три чверті, не раніше. Ми хотіли б помитися — це можна влаштувати?

— О, прошу! — трактирник указав на невеликі дверцята в кутку кімнати. — Наш гостиний двір не якась там задрипана нічліжка. До ваших послуг, ласкаві панове, купальня з водогоном… Гм, вибачайте, гарячої води нема, знову щось зіпсувалося. Ніяк не знайду путящого відуна, щоб навів стійкі чари. Якщо забажаєте, негайно розпоряджуся, щоб для вас нагріли воду на вогнищі.

— Не варто, — відмахнувся я. — Ми з цим швидше впораємося.

Трактирник з розумінням кивнув, згадавши, либонь, як я без будь-яких замовлянь перетворив коней на котів.

— До речі, господарю, — озвалась Інна, — що з нашими котами?

— З ними все гаразд, пані. Поспали, потім поїли, а зараз побігли гуляти. Леопольд просив переказати вам, щоб за них не турбувалися.

— Добре, — кивнув я. — За чверть… ні, рівно о першій ми прийдемо обідати.

— Чекатиму на ваші світлості. — Трактирник уклонився і вийшов.

Не гаючи часу, ми вибралися з ліжка і ввійшли до купальні. Я наповнив водою велику, схожу на продовгуватий чан, ванну і застосував один із 73 способів зменшення ентропії, наведених у довіднику „Демони Максвела“. А Інна тим часом виловлювала з ванни й кидала в раковину умивальника шматки криги, за рахунок утворення яких розігрівалася решта води.

Приготувавши таким чином теплу купіль, ми помилися і рівно о першій, посвіжілі, збадьорені й одягнені в усе чисте, зійшли донизу, де на нас чекав обід. Про всяк випадок я пристебнув до пояса меч, хоча й не думав, що він знадобиться. Просто мені сподобалося носити при собі зброю.

За годину, що минула після нашого пробудження, континґент відвідувачів трактиру не змінився.

У кутку, за великим столом, розмістилося шестеро молодих людей у повному військовому спорядженні. Найстаршому з них було років двадцять шість, решті — від вісімнадцяти до двадцяти двох. Вони вже пообідали і зараз мовчки пили вино; їхні обличчя були похмурі, а погляди — стомлені й невеселі.